ОКЕАН БАЙДУЖОСТІ

Енн Епплбом

Жахливою зимою 1932-1933 років загони активістів комуністичної партії – з Москви, Києва, Харкова, але також і з сусідніх сіл – ходили від будинку до будинку, вишукаючи їжу. Вони перекопували садочки, ламали стіни й послуговувалися довгими жердинами, шукаючи заховане зерно. Вони забирали домашніх тварин і конфісковували насіння помідорів. Після таких рейдів селяни їли щурів, жаб, варену траву. Вони гризли кору дерев та шкіру. Близька 4 мільйонів померло від голоду.

І, одначе, більшість активістів не мали почуття вини. Радянська пропаганда весь час повторювала, що нібито багаті селяни, яких вони іменували кулаками, шкідниками, саботажниками й ворогами, що багаті землевласники не давали радянському пролетаріатові справдити світле майбутнє, яке обіцяли радянські вожлі. Кулаків треба знищити, розчавити, як паразитів чи мух. Їхню їжу треба віддати міським робітникам, бо вони заслуговували на неї більше, ніж вони самі.

Активісти вірили в це. Минули роки, і радянський перебіжчик з родом України Віктор Кравченко розповідав про те, як воно, бути частиною цих загонів. Щоб позбавити себе від агонії розуму, ви намагаєтесь не бачити неприємної правди, напівзаплющуючи свої очі й наполовину вимикаючи розум, – писав він, – ви панічно виправдовуєтесь і заперечуєте знання такими словами, як перебільшення та істерія.

Також він описував, як політичний жаргон та евфемізми допомагають маскувати реальність від усього того, що вони робили. В його гурті вимовлялося: «селянський фронт», «загроза кулацтва», «соціалізм на селі» та «класовий спротив», замість того, щоб називати імені тих людей, чию їжу вони крали. Лєв Копелев, інший радянський автор, який молодим чоловіком був активістом у такому загоні на селі (потім він провів багато років у Гулагу) мав приблизно такі самі рефлексії. Він так само визнавав, що подібні кліше та мова ідеології допомагали йому ховати від нього ж самого те, що він робив: «Я переконував себе, пояснював собі, що не маю піддаватися зневірі. Ми маємо усвідомлювати історичну необхідність. Ми виконуємо революційний обов’язок. Ми добуваємо зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки…» Оскільки були вищі пріоритети, не було ніякої необхідності відчувати співчуття до селян. Вони не мали права на існування. Сільські багатства мають належати всім.

Але «кулаки» не були заможні. Вони голодували. Той край не був заможний, то була розорена земля. Ось як його описує Кравченко у своїх спогадах, написаних, коли минуло багато років:

«Знаряддя праці й техніки, про які раніше дбали як про велику цінність приватні власники, тепер лежали, розкидані під відкритим небом брудні, іржаві, неполагоджені. По подвір’ю тинялися схудлі корови й коні, до яких налипав засохлий навоз. Кури, гуси, качки копирсалися в необмолоченому зерні.

Ця реальність, реальність, побачена на власні очі, була такою сильною, що не закарбуватися в пам’яті невіки. Але в той час, коли він все це переживав, він зміг переконати себе у зворотному. І не він один. Васілій Гросман, інший радянський письменник, наділяє подібними словами персонажа свого роману «Все тече»: «Я вже більше не під їхнім впливом, я сьогодні бачу, що кулаки були людьми. Але чому тоді моє серце було таким кам’яним? Чому робилися такі жахливі речі, коли навколо мене було стільки страждання? І правда в тому, що я тоді направду не думав про тих як про людей. «Вони не люди, вони кулаки, вони непотріб», – ось те, що я постійно чув, ось що постійно повторювалось.

Відтоді минуло дев’ять десятиріч. Більше нема Радянського Союзу. Твори Копелєва, Кравченка і Гросмана протягом тривалого часу були доступні російським читачам, які хотіли б з ними ознайомитись. Величезну кількість книжок було написано російською та багатьма іншими мовами про радянську систему та її здатність виставляти нелюдями свох жертв, майстерно викривляти реальність.

Нам здавалося, що, як розповідати такі історії, це б само по собі унеможливить їхнє повторення. Наприкінці 1980-х в період гласності книги й спогади про сталінський режим і табори Гулагу були на території Росії бестселерами. Але відтоді настрої змінилися. Всі ці книги теоретично є доступними і в сучасній Росії, але їх ніхто не купує. Меморіал, найпотужніше історичне товариство Росії, закрито. Музеї та пам’ятники жертвам маленькі й непомітні. Що є набагато важливішим, це вміння Росії приховувати реальність від своїх громадян і успішно, як ніколи, робити нелюдів з ворогів Росії.

В наші дні можна застосовувати менше насильства: в путінській Росії немає масових арештів, не порівняти з масштабами Росії сталінської. Але, можливо, в цьому немає потреби, оскільки сучасні інструменти пропаганди набагато кращі. Російське державне телебачення, перше джерело інформації для більшості росіян набагато видовищніше, набагато винахідливіше, набагато стильніше, ніж потрісканий радіоприймач сталінської доби. Соціальні мережі, які подають індивідуальний погляд на світ, викликають значно більшу залежність, і захоплюють більше, ніж поганої якості газети минулого.

Але змінилася й сама ідеологія пропаганди.  Сталінський Радянський Союз, і, звичайно ж, хрущовський і брежнєвський Радянський Союз вимагав від радянських громадян віри в щось позитивне, в утопію, як кращий світ. Зображення того, якою має бути держава, були повсюдно: посмішки громадян, нові марки тракторів, героїчні робітники, фабрики, які виконали план по виробництву сталі, поля, на яких виросли безмежна кількість пшениці. Кожен був частиною тої пропаганди, мав відтворювати її або, принаймні, вірити їй.

В наші дні російська пропаганда вже не потребує такого активного псевдо-радісного удавання.  Державі потрібні не активні громадяни, їй потрібні громадяни цинічні, аполітичні, пасивні.  Більшість громадян за два останніх десятиріччя примудрилися жити своїм життям в Росії, не переймаючись, що чинить влада. Вони знали, що, як будуть аполітичними, як триматимуться подалі від громадських справ, бурчатимуть приватно і займатимуться своїми справами, то не розділять долі Анни Політковської, яку вбили у під’їзді її будинку, або долі Михаїла Ходорковського, який провів у в’язниці десять років, або долі Алєксєя Навального, якого спочатку отруїли, а потім ув’язнили.

Більше того – і це дуже відрізняється від минулого – в сучасній Росії  ні від кого не вимагається вірити в усе те, що звучить по телевізору. Радянське радіо й телебачення, звичайно ж, брехали. Але вони намагалися зробити брехню правдоподібною. Вони пропонували докази й аргументи. Вони гнівалися, коли хтось звинувачував їх у брехні. В путінській Росії телеведучі та політики грають якусь іншу гру. Вони постійно брешуть, нахабно і відверто. Але не переймаються тим, щоб наводити бодай якісь докази. Коли малайзійський лайнер MH17 було збито над Україною в 2014 році,  Росія не надала жодного спростування, але запропонувала безліч історій, правдоподібних та неправдоподібних, які звинувачували всіх, від армії України до ЦРУ в огидній змові, наче 298 мертвих тіл було покладено в літак, щоб інсценувати катастрофу й дискредитувати Росію. Результатом цієї бурхливої брехні, знов-таки, є сприяння апатії. Якщо є так багато пояснень, звідки можна знати, що є правдою? А що як правди взагалі нема?

Замість впровадження утопій радянської стилістики, сучасна російська пропаганда протягом останнього десятиріччя зосередилась на ворогах. Росіянам дуже мало розповідають про те, що відбувається у їхніх містах і містечках або взагалі їхніх кварталах і околицях. Тож вони, на відміну від радянських громадян, не стикаються із прірвою між реальністю і вигадкою. Натомість їм постійно розповідають про місця, яких вони не знають, яких ніколи не побачать: про Америку і Європу, про Франції і Британію, про Швецію і Польщу, місця деградації, лицемірства й «русофобії». Вивчення російського телебачення, проведене в 2014-2017 роках, прийшло до висновку, що негативні новини про Європу на трьох головних телеканалах Росії, які контролює держава, з’являються, як мінімум 18 разів на добу. Деякі з цих наративів є зовсім вигаданими («Уряд Німеччини насильно відбирає дітей у батьків і передає їх гей-парам»), але навіть і правдиві подаються за допомогою особливого набору наративів. Щоденне життя Європи подається як страшне й хаотичне. Європейці слабкі й аморальні. Там панує тероризм, якого всі бояться. Єврооюз агресивний і загарбницький, планує чи то використати Україну для звалища ядерних відходів, чи то змушує своїх членів прийняти «русофобську політику».

У цій вічно плинній драмі гніву й страху, яка щовечора розігрується у вечірніх новинах Росії, Україні вже давно відведено особливу роль. Російська пропаганда подає Україну як штучне утворення без історії, без легітимності, ніщо інше, як «Південний Захід Росії», невід’ємна частина російської «історичного, культурного і духовного простору», як виголосив Путін. А втім, ще гірше, цю несправжню «не-державу» було озброєно деградуючими американськими та європейськими ворогами Росії й перетворено загниваючою західною владою на «анти-Росію». Путін описав Україну як «повністю контрольовану ззовні», та як «колонію з маріонетковим режимом». Він вторгся в Україну, як він каже, щоб захистити Росію «від тих, хто взяв Україну в заручники й намагається використати її проти нашої країни й нашого народу».

А насправді Путін вторгся в  Україну, щоб перетворити її на колонію, а то його власний режим є маріонетковим. Він не може й уявити в Україні щось інше, бо його кадебістська уява не дає йому змоги уявити собі справжньої політики, масових рухів, громадської думки. Мовою Путіна, мовою більшості російських телевізійних коментаторів, а тепер вже й мовою більшості росіян українці не мають власної волі. Вони не роблять свідомого вибору. Вони самі не можуть обирати собі владу. Вони навіть не люди, вони «нацисти». Так само, як кулаки в ті часи, щодо них не може бути почуття вини, міркувань, докорів сумління. Саме це відбувається зараз.

*

Дозвольте відзначити, що зв’язок між геноцидною мовою та геноцидною поведінкою є автоматичним або навіть якоюсь мірою передбачуваним. Люди можуть зневажати одне одного, принижувати, ображати словесно, але все-таки не намагатися вбити.

Так, мова масової ненависті не завжди виливається в масові убивства, проте масових убивств не буде без мови ненависті. Якщо глянути назад, пропагандистська держава, створена Володимиром Путіним (з допомогою десятків тисяч помічників від безликих апаратників та військових до шикарних добре вдягнених із добрими зачісками телевізійних дів) виявилась ідеальним механізмом запуску масового вбивства, яке приховується від російської громадськості. Адже руйнування не-країни, анти-Росії, де живуть «нацики», не викличе співчуття у тих, кого вчили бути скептиками й циніками стосовно всього, а особливо стосовно проамериканських та про європейських українських маріонеток.

Від перших днів війни було очевидно, що російські військові планували вбити багато людей, мільйони вбитих, поранених, вивезених з їхніх домівок в Україні. В історії були інші масові напади на міста, від бомбардування Союзниками Дрездена до німецького бомбардування Ковентрі, американського бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Але все це відбувалося після років жахливого конфлікту, найгіршого у світовій історії. Тоді як руйнування Маріуполя та винищення його мешканців почалося всього через кілька днів неспровокованого вторгнення і не мало на меті нічого, крім винищення цього російськомовного міста. Більше 90% будівель було зруйновано, металургійні комбінати та промислова інфраструктура, яку в інші роки армія-завойовник могла б спробувати контролювати, були повністю зруйновані разом із багатоповерхівками, дорогами, школами, лікарнями. В розпалі бойових дій мирні жителі були заблоковані в місті, не маючи доступу до їжі, води, медикаментів. Чоловіки, жінки і діти помирали від голоду й зневоднення. Ті, хто намагалися врятуватися, потрапляли під обстріл. Так само були обстріляні ті, хто намагалися допомогти їм ззовні. Тіла розстріляних як українських мирних жителів, так і російських солдатів довго лежали на вулиці, не поховані.

Навіть тоді, коли цей злочин вершився на очах усього світу перед працюючими телекамерами, фіксуючись фотографіями з тисячі смартфонів, які облетіли світ, російська держава успішно ховає трагедію від власного народу. Як в сталінському минулому, допомогло використання політичного жаргону. На російських телебаченні і в мові російської офіційної влади це не вторгнення, а «спеціальна військова операція». Це не масове вбивство українців, це «захист» мешканців територій Східної України. То був не геноцид, то був захист від «геноциду, який готував Київський режим».

Напередодні війни Путін також повторював десятилітню пропаганду на предмет підступного Заходу, послуговуючись мовою, яка є знайомою більшості росіян: «Вони хотіли зруйнувати наші традиційні цінності і змусити нас прийняти їхні фальшиві цінності, які б роз’їдали нас, наш народ зсередини, стосунки, які вони агресивно нав’язують своїм країнам, стосунки, які ведуть до деградації і дегенерації, бо суперечать людській природі».

Тож якщо голод був необхідний, бо він усував екзистенційну загрозу кулацтва, ця війна є необхідною, бо вона усуває загрозу «фальшивих цінностей» демократичного світу. Кожному, хто б міг відчувати докори сумління стосовно зруйнування Маріуполя, пропонувалося щось таке, що змусило б зникнути це почуття: Маріуполь є просто маленькою частиною екзистенційної загрози, яка рано чи пізно має бути ліквідована.  

Також були підготовані пояснення для тих, хто міг випадково побачити кілька світлин Маріуполя. 24 березня було показано фільм про руїни міста – знімки з дронів, ймовірно, вкрадені в CNN. Але замість того, щоб взяти відповідальність на себе, вони звинувачували Україну. Голос російської телеведучої був сумний, коли вона повідомляла, що це жахлива картина. [Українські] націоналісти, відступаючи, намагаються не залишити каменю на камені. Російське Міністерство оборони звинуватило батальйон Азов, знамените військове збройне угрупування, в підриві Маріупольського театру, де укривалося сотні дітей. Навіщо ультра-патріотичній частині українські діти? Це не пояснювалось, але, загалом, взагалі нічого не пояснюється. Російських телеглядачів навчили сприймати все, що вони чують і бачать із деяким скептицизмом: якщо нічого не можна знати напевне, тоді нікого й не можна звинувачувати. Можливо, то «націоналісти» зруйнували Маріуполь. А може й ні. Ніяких наслідків не видно, нема кого звинувачувати.

І наразі це працює. Навіть зараз, коли йде мобілізація, російська громадськість мовчить. Злочинці почуваються виправданими. Опубліковані телефонні розмови російських солдатів з їхніми родинами – вони використовують звичайні сім карти, тож їх легко підслухати – сповнені презирства до українців. «Я розстріляв машину», – каже по телефону якийсь солдат жінці, дружині або сестрі, яка відповідає: «Вбивай цих виблядків, щоб вони не вбили тебе. Знищуй їх, клятих наркоманів і нацистів». Вони хваляться, що вкрали телевізори, п’ють коньяк і відстрілюють мирних жителів по лісах. Вони не переймаються бойовими втратами, навіть своїми власними. Президент Зеленський у своєму інтерв’ю був здивований тою байдужістю, з якою росіяни запропонували віддати українцям торби зі сміттям, щоб ті загортали своїх загиблих воїнів: «Навіть коли помирає кіт чи собака, люди так не роблять.»

Це не ентузіазм чинити насильство, це байдужість до насильства і до людського життя і до будь-якої моральності. Навіть спроби з боку Російської держави створити якийсь там патріотичний запал за допомогою “Z”, здається, провалилися. Воно існує в соціальних медіа, але не в реальному житті

Громадяни Росії прийняли цю війну, тому що так і не вивчили уроки власної історії,  бо не було ніякої розплати за голоду в Україні, за ГУЛАГ, за терор 1937-1938 років. Не було тих моментів, коли злочинці про щось пожалкували. Як виявилося, таких людей, як Кравченко і Копелев було дуже мало, маленькі краплини в океані байдужості. «Вони не люди, вони паскудні кулаки», – це почуття переважало в серцях тих радянських громадян, які знали, що тоді відбувалося. А ті, хто не знали, навіть і не намагалися дізнатися. Українська війна є тим, що маємо в результаті. Це має нагадувати, що історію вчити треба, і треба брати її уроки як з теперішнього, так і з віддаленого минулого.

переклад з англійської Євгенії Кононенко