Posts by editor1

Вступна промова Раду Ванку до відритття 9 фестивалю

Раду Ванку

Людяність, слова якої не підводять людей

I.

Історія знову стала жахом. Як це було завжди, за винятком тих восьми десятиліть миру в Європейському Союзі після Другої світової війни. І навіть той мир був відносним, тому що ми не можемо забути жахи війни в Югославії. Кожного разу, коли ми схильні мати занадто високу думку про наш людський рід, ми повинні загартувати себе думкою, що це найдовший період відносного миру, який ми коли-небудь змогли створити за всю нашу історію: вісім десятиліть. Для порівняння, найдавніші петрогліфи із зображенням війни датуються приблизно 10 000 роком до нашої ери.

12 000 років війни. 80 років миру. 150 років війни на кожен рік миру. Лише цього простого розрахунку мало бути достатньо, щоб змусити нас беззастережно повірити в «лібералізм страху» Джудіт Шкляр, за допомогою якого вона намагалася переконати нас, що ми повинні більше боятися краху ліберальних інституцій і заміни їх інститутами терору. Шкляр мав рацію: ми повинні були більше боятися своєї руйнівної природи. Слотердайк також мав рацію, коли в своїй книзі «Гнів і час: політико-психологічне есе» зазначив, що, всупереч сучасному сприйняттю, війна була нашим природним способом існування як виду, а мир був винятком. У грудні 2016 року Амос Оз з гіркотою зазначив, що спадщина Гітлера і Сталіна більше не жахає нас; звідси спонукання переглянути їхні тоталітарні, антидемократичні ідеології. Варварська війна, яку Росія розв’язала проти України, полягає саме в цьому: спробі заперечити все, що ліберальні демократії побудували після Другої світової війни, і повернутися до того антидемократичного порядку, за якого державами керують не цивільні, щоб врятувати нас від війни. , але мілітаристи, які знищують кожну інституцію та кожну людину, яка виступає проти їхньої ідеології війни. Перефразовуючи Фрейда, російська варварська війна являє собою повернення нашого пригніченого, мілітаристського, антидемократичного его. Его, яке відповідає за наші 12 000 років безперервної війни. У той час як Володимир Путін є ідеальним образом цього мілітаристського его, як свого часу Гітлер і Сталін, Україна виступає як метонімія нашого іншого его: его, яке, використовуючи крихкі інститути ліберальної демократії, змогло створити найміцніший і тривалий період миру та процвітання в історії нашого людства.

Можливо, єдиною перевагою, яку ми маємо в варварські часи, є те, що наративи спрощуються: ми точно знаємо, де знайти варварство, і ми знаємо так само точно, де знайти людство. В останній версії цього наративу приєднання до нашого варварського, мілітаристського его означає стати союзникомРосії, яка справді втілює минулу домінуючу політику нашого виду; Союз із Україною об’єднує нас з надією, що наше пацифістське, продемократичне, пролюдське его все ще представляє майбутнє нашого виду.

II.

«Жах! Жах!» Кожного разу, коли я читаю новини, я згадую це речення з «Серця темряви» Джозефа Конрада. Іншими словами, кожен день. І в ті дні, коли я вперше дізнався про жах у Бучі, я згадав жахливу історію Міклоша Радноті: великого угорського поета в листопаді 1944 року вбили через те, що він був єврейського походження, а його тіло кинули в братську могилу. У червні 1946 року його дружина Фанні Дьярматі знайшла могилу, ексгумувала його і знайшла в кишені його піджака зошит з віршами: половина були віршами про кохання до неї, інша половина описувала повсякденне життя в цьому пеклі. Кохання Фанні спричинило повстання літератури з могили; воно буквально змусило літературу перемогти смерть. (2)

Література Радноті була доказом того, що за варварством ніколи не буде останнього слова. За наявності достатньої любові наші слова завжди підніматимуться з могил і свідчать, що наше пролюдське его сильніше за антилюдське. Надати значення спробам усього мистецтва, які є свідченням існування цього світлого его. Що ми не лише вид, який створює братські могили, але й вид, який створює красу та добро.

Історія Радноті також спала на думку, коли я дізнався про вбивство російськими солдатами українського письменника Володимира Вакуленка. Це сталося десь у березні-травні 2022 року в селі під Ізюмом. Вакуленко сказав батькові, що веде щоденник тих пекельних часів – і закопає його в саду, коли побачить, що його життя в небезпеці. Після вбивства Вакуленка та після того, як село було знову захоплене українськими військами, батько Вакуленка та письменниця Вікторія Амеліна, лауреат Літературної премії імені Джозефа Конрада та фіналістка Європейської премії з літератури, викопала в саду, знайшла щоденник і опублікувала його. Точнісінько та сама історія: література встає з могили — і не дає варварству сказати останнє слово. Краса є доказом того, що за достатньої любові наш вид все ще має шанс.

Через рік, у липні 2023 року, Вікторія Амеліна загинула від російської бомби в Краматорську, коли була в піцерії з іншими письменниками та журналістами. Їй було 37 років. Її надзвичайна робота є ще одним доказом того, що за варварством ніколи не буде останнього слова.

Українського поета Максима Кривцова вбили в січні 2024 року після того, як двома днями раніше опублікували свій останній вірш у Facebook, в якому він передбачливо написав про свою смерть. Йому було 34. Його незвичайні вірші також доводять, що у нашого людства є майбутнє.

III.

У перші місяці 1940 року, менше ніж через півроку після початку Другої світової війни, в якій знову розігрується епохальний наратив людства проти варварства, Вальтер Беньямін писав: «Це ніколи не є доказом цивілізації без водночас варварства» (Про поняття історії). Для мене це один із фундаментальних висловів Беньяміна, який стосується нашої функції як митців: можливо, наше фундаментальне завдання полягає в тому, щоб не дозволити доказам варварства визначати нас — і перетворити їх на докази цивілізації. Свідчити нашу людяність. Показати, що нас і наших побратимів можна вбити, але нашу людяність не можна знищити.

Це складне завдання. І ризиковано через занадто багато причин. Але є яскраві приклади того, як це можна реалізувати. Я маю на увазі, наприклад, Бенджаміна Бріттена, який використав вісім видатних віршів про війну Вілфреда Оуена для свого не менш надзвичайного Військового реквієму (1962): Оуен був убитий у бою наприкінці Першої світової війни, рівно за тиждень. перед перемир’ям. Йому було 25 – і, за словами Гарольда Блума, він був одним із найвидатніших англомовних поетів 20 століття. Майже півстоліття потому Бенджамін Бріттен використовував  мистецтво, щоб посилити власне мистецтво, коли він склав Військовий реквієм жертвам двох світових воєн. Смерть Оуена, як і смерть мільйонів і мільйонів інших, була доказом варварства; Вірші Оуена, як і музика Бріттена, є свідченням цивілізації та доводять, що за варварством ніколи не буде останнього слова. Саме Оуен і Бріттен визначають нашу людяність; а не Гітлер, Сталін і Путін, навіть якщо останні можуть почати війни та масові вбивства, які вбивають мільйони і мільйони людей. Вони не можуть знищити людство, яке ми знаємо, як воно може і повинно бути. Наше мистецтво є нашим доказом того, що жертви визначають людство, а не його гнобителі.

Пауль Целан є ще одним яскравим прикладом цього. Цей великий поет, в сутності якого зустрічаються Україна, Румунія, Франція та Німеччина, використав силу слова, щоб перетворити доказ варварства (вбивство його батьків під час румунського Голокосту) на свідчення цивілізації. У листі до швейцарського критика Макса (3) Ріхнера в листопаді 1947 року він писав, що вирішив писати німецькою (після того, як написав 18 віршів румунською), оскільки це була мова вбивць його матері, але також мова в якою він розмовляв зі своєю матір’ю. Він використовував свої слова, щоб відтворити словесний простір, у якому ще був можливий зв’язок із його матір’ю; це була поезія проти смерті, у найбільш буквальному сенсі. І це було свідчення вбитих нацистською ідеологією знищення. У своїй промові під час вручення Бременської літературної премії Целан прямо заявив, що ця мова, хоча вона «мусила пройти крізь тисячі темряв смертоносної мови», все ж не була втрачена, оскільки була «збагачена» людяністю тих, хто був убитий. Поезія свідчить про цих убитих людей, каже Целан; це доказ того, що вони були вбиті, але ніколи не можуть бути знищені. Критик якось зауважив, що всі вірші Целана демонструють безпосередню інтертекстуальність із Голокостом; Я згоден – і додайте коду, що в цій інтертекстуальності вони відмовляються, щоб Голокост мав останнє слово. Його вірші жертви все ще пояснюють ще довго після того, як «тисяча темряв вбивчої мови» втратила свою дію. У цьому контексті я також можу згадати важливу антологію Керолін Форше «Проти забуття: Поезія свідків ХХ століття» 1993 року. У ньому Форше з чудовим розумінням і актуальністю великого поета, яким вона є сама, об’єднала 150 поетів 20-го століття, які писали під час війни, геноциду, тоталітаризму, таборів смерті тощо. Деякі вижили, інші – ні; їхні вірші завжди є доказами виживання людства в часи глибоко нелюдських умов. «Поезія як свідчення», як це називають Целан і Форше, є перш за все доказом того, що наша людяність є чимось реальним, а не простою утопією.

Я можу процитувати іншу антологію: «Мова для нового століття: сучасна поезія з Близького Сходу, Азії та за його межами», укладену в 2008 році Тіною Чанг, Наталі Гандал і Раві Шанкаром, з передмовою Каролін Форше. Вона об’єднує близько 400 поетів, деякі з яких надіслали свої вірші з ув’язнення чи військових зон. Нелюдяність не може нас знищити: це те, що виражають усі вірші, кожен своєю мовою та традицією. Людство існує в прямому сенсі цього слова – і його мистецтво має буквальну силу перетворювати всі докази нелюдяності в докази цивілізації.

Це саме той світ, який ми повинні будувати своїми словами: світ, у якому слова не використовуються для побудови ідеологій знищення. Світ, у якому, навпаки, слова свідчать проти нелюдяності. Вони свідчать про те, що людей можна вбивати, але не знищувати. Свідчать у служінні нашим ближнім, а не ідеологіям.

Тому що тепер ми знаємо: там, де не вистачає слів, не вистачає історії. І знову стає жахом.

Ми повинні будувати Європу і світ, у якому слова не підведуть. Не зайвий раз. Інакше все, за що коли-небудь виступала література, все, за що коли-небудь виступало мистецтво, було просто брехнею.

Є лише одне людство, яке не є мертвою цивілізацією: людство, чиї слова не підводять людей.

IV.

У цьому есе з історії, яке Вальтер Беньямін написав менше ніж через півроку після початку Другої світової війни, він зазначає, що те диво, що варварство все ще можливе в 20 столітті, грає на руку фашизму. Ідея, як пише Бенджамін, про те, що нелюдськість завжди можлива, має стати знанням — ось чому ми повинні «створити справжній надзвичайний стан». Ми (не тільки ми, митці, ми, люди) повинні завжди діяти так, ніби людство справді перебуває в надзвичайному стані. І робити все, що в наших силах, якою б незначною ця сила не була, щоб зберегти ту людяність, яка є в нас.

Коли я прочитав заклик Амоса Оза до створення «Ордену чайної ложки», який вперше з’явився як пропозиція в книзі «Як лікувати фанатиків» у 2004 році, мені знову пригадалося, як Бенджамін виступав за цей вічний надзвичайний стан. 17 серпня 2006 року, через два роки, це стало справжнім наказом. Читаючи звернення, можна відчути, що це пряма реакція на ідею Бенджаміна (4) про вічний надзвичайний стан для людства. Амос Оз продовжив це, майже через 70 років після заклику Бенджаміна, заснувавши Орден чайної ложки. Я вважаю, що Камю мав рацію, коли казав, що тільки правда продовжується; є багато правди в спадкоємності між Бенджаміном і Озом. Ось засновницький документ Ордену чайної ложки:

«Я вважаю, що коли людина спостерігає величезне лихо, скажімо, пожежу,  завжди є три основні варіанти.

  1. Тікай, якнайдалі і якнайшвидше, а ті, хто не можуть бігти, нехай згорять.

  1. Напишіть редактору вашої газети дуже гнівного листа з вимогою усунути винних з ганьбою з їхніх посад. Або почніть для цього демонстрацію.

  1. Принеси відро води і вилий на вогонь, а якщо немає відра, то принеси склянку, а якщо немає склянки, то чайною ложкою, бо у кожного є чайна ложка. І так, я знаю, що чайна ложка маленька, а вогонь величезний, але нас мільйони, і в кожного з нас є чайна ложка. Тепер я хочу створити Орден чайної ложки. Люди, які поділяють мою позицію, а не позицію втечі чи позицію букви, а позицію чайної ложки, я хочу, щоб вони ходили з маленькою чайною ложкою на лацкані своїх піджаків, щоб ми знали, що належимо до одного руху, те саме братство, той же орден, Орден чайної ложки».

Я зустрічав людей, які носили маленькі чайні ложечки на лацканах, демонструючи приналежність до людської спільноти, яку жодна історична катастрофа не може зруйнувати. Існує стійкість (і, отже, істина) людських цінностей, які жодне варварство ніколи не знищить. І немає такого варварського вогню, який не могли б загасити наші крихітні гуманістичні ложечки. Мистецтво — хороша колекція таких використаних чайних ложок; вони старі, але добре виконали свій обов’язок — і будуть виконувати.

Зараз, у 2024 році, ідеї Амоса Оза рівно 20 років; а в серпні справжньому ордену виповниться 18 років. Якщо ви ще не є членом ордену, можливо, буде гарною ідеєю приєднатися до нього, коли ви досягнете повноліття.

В.

Наприкінці цього маніфесту для людства, слова якого не підводять людей, дозвольте мені сказати дещо про нинішній гнів проти російської культури – який подібний до гніву проти німецької культури після Другої світової війни.

Процес «російська культура проти російського варварства» повторює процес «німецька культура проти німецького варварства», який домінував у дискусії про функцію мистецтва в 1950-х роках. Тоді, як і зараз, питання було одне: якщо культура не запобігає варварству, то для чого культура? Оскільки німецька музика, німецька філософія та німецька література, яка є одними з найкращих, не змогли настільки гуманізувати німецький народ, щоб не породити нацизм, яка тоді користь від них? Яка користь від культури, яка не робить нас більш людьми? Саме повстання, яке міститься в цьому питанні, спонукало Адорно 1951 року до гіркого висновку, що було варварством писати вірш після Освенціма. І саме це повстання спонукало Джорджа Штайнера у його есе 1960 року «Порожнє диво: нотатки про німецьку мову» стверджувати, що «німецька мова не була невинною в жахах нацизму» і що Гітлер виявив «приховану істерію» йому потрібно було конкретизувати свою ідеологію знищення».

Подібний гнів зараз спрямований проти російської культури. Як Адорно позбавив поезії будь-якого морального права на існування після Освенціма, так для кожного українця зникло моральне право на існування російської літератури після масових вбивств у Бучі та Маріуполі. Подібно до того, як німецька мова була спільником Гітлера для Штайнера, російська література виглядає спільником Путіна в очах українців. І справді, через всю історію російської літератури діахронічно простежується сильна панросійська, антиєвропейська, антидемократична смуга. Від Достоєвського і через (5) незліченну кількість письменників різного масштабу до таких сучасників, як Захар Прилєпін, можна побачити в цій антиєвропейській та антидемократичній смузі (через її наполегливість, насильство та інтенсивність) основу всієї російської літератури. Через це одразу стає зрозумілим глибоке неприйняття українцями російської літератури – так само, як відразу було зрозуміло, що після нацизму було відкинуто німецьку культуру in corpore.

Оскільки і Адорно, і Штайнер мали вплив і авторитет, їхня думка швидко стала загальною думкою. Ті, кому це було боляче і вважали це несправедливим, — як це не дивно — самі поети. Пауль Целан почувався боляче; він уже написав вражаючу кількість своїх віршів про Голокост до 1951 року, коли Адорно зробив свою заяву (Todesfuge була написана в 1945; перша румунська версія, Tangoul mortii, була опублікована в 1947; німецький оригінал з’явився в 1948). Як ми бачили, його вірші, написані німецькою, створювали словесний зв’язок із його матір’ю – і тепер він відчував, що моральна заборона Адорно на поезію позбавила його останньої можливості відновити стосунки з коханими, яких нацизм жорстоко відібрав у нього. Чеслав Мілош теж почувався скривдженим; він написав кілька надзвичайних віршів про польський Голокост, наприклад, Campo die Fiori, написаний під час Великодніх днів 1943 року.

Майже два десятиліття знадобилося Адорно, щоб визнати, що він був не зовсім правий. У своїй останній книзі «Негативна діалектика» (1966) він визнав, що, прочитавши Целана, зрозумів поезію як наше невід’ємне право кричати під тортурами. Тому писати вірші для жертв і мовою вбивць — це те, що перемогти вбивць.

Було б несправедливо (а може, навіть варварством) не визнати, що російська література також має проєвропейську, гуманістичну, волелюбну традицію. Можливо, тонша за антидемократичну, нею не можна нехтувати. Вона охоплює два століття і кількох важливих авторів — починаючи з Тургенєва і Чехова, продовжуючи Ахматовою, Мандельштаном і Пастернаком і сягаючи сьогодення Людмилою Улицькою та Михайлом Шишкіним. Усі вони вважали себе частиною європейської культури; деякі навіть визначали більше як європейців, ніж як росіян. Тургенєв, наприклад, різко відреагував на свою останню конфронтацію з Достоєвським, який звинуватив його в зраді Росії своїм філоєвропеїзмом: «А я не росіянин — я німець!» (Ця сцена детально описана в «Європейцях» Орландо Файджеса.) Чехов — один із найважливіших художників-гуманістів у світі. Мандельштам і Ахматова — одні з найбільш волелюбних поетів усього ХХ століття; саме тому комуністичний режим їх нещадно знищував. Ця гуманістична російська культура також захоче відновити Європу (у тому числі й Україну, звісно), тому що вона містить правду та красу, як ніде в іншому місці, – що вирішальним чином живитиме наші європейські серця та розум.

Адорно знадобилося майже 20 років, щоб зрозуміти, що він повинен пом’якшити своє суворе судження. Зрозуміти, що є мистецтво, яке служить і виправдовує нелюдськість тиранів, і що є інше мистецтво, яке дає голос жертвам. Голос кричати під тортурами. Голос мав бути свідком. Тільки цей останній голос є справжнім голосом мистецтва. І саме цей голос є доказом того, що ніяке варварство не може знищити людство.

VI.

Лише тому, що Німеччина визнала свою трагічну, варварську помилку та знайшла політичну та соціальну волю розвинути почуття провини, вона змогла знову стати важливим серцем Європи. Це була і є освітня програма нечуваного масштабу. Завдяки цьому моральному визнанню своєї провини в минулому Німеччина мала майбутнє.

Якщо Росія, програвши війну проти України, хоче мати майбутнє, їй доведеться пройти подібний моральний процес визнання та покаяння у своїй трагічній і варварській помилці. Але, і це біда Росії, я не бачу там політичної та суспільної волі для розвитку такої моральної реакції. Відверто кажучи: через те, що Росія не в змозі примиритися зі своєю минулою провиною, у неї не буде майбутнього.

Що стосується України, то ми всі бачимо і захоплюємося незвичайним духом, який виник із моральної реакції на варварство. Приголомшливі слова президента Зеленського – «Мені потрібна амуніція, а не таксі», сказані перед лицем дуже ймовірної смерті, стали початком цієї масової моральної реакції, стали каталізатором вражаючого сьогодення та майбутнього України.

А це означає, що російському варварству не вдалося знищити Україну. Російське варварство більше всього знищило Росію.

І українські письменники зробили саме те, що роблять справжні митці, коли історія обертається жахом: дали голос тим, кому він був потрібен, щоб кричати проти варварства. Вони зробили свої слова свідченням жорстокості. Вони не дозволили нелюдяності сказати останнє слово.

Щоб Вакуленко і Амеліна, і Кривцов визначали нас як людський вид – а не Путін і його нелюди.

Якщо ми хочемо майбутнього для нашого мистецтва та нашої людяності, ми повинні наслідувати їхній приклад – і писати з цього триваючого надзвичайного стану людства. І служіть літературі як члени Ордену Чайної Ложки. І створіть людяність, слова якої не підведуть людей.

Якщо ми це зробимо, то література потягнеться до нас, навіть якщо їй доведеться ходити братськими могилами. Як уже бувало. Але, сподіваємося, цього більше ніколи не доведеться робити.

Це повністю залежить від нас. І від наших чайних ложок.

Раду Ванку

Людяність, слова якої не підводять людей

„Literatura le dă morților o voce și îi face să cânte”

Ariane von Graffenried, invitata Festivalului International de Literatură de la Odesa, ediția 2024

Mâine, 22 februarie, debutează cea de-a IX-a ediție a Festivalului Internațional de Literatură de la Odesa, găzduită la București, la sediul Goethe-Institut (Calea Dorobanți 32). Proiect îndrăgit și urmărit de iubitorii de literatură, Festivalul se bucură de o susținere consistentă din partea celor mai importanți scriitori europeni de astăzi, voci civice marcante. Acesta este motivul pentru care noi și noi nume s-au alăturat lecturilor publice din cadrul Festivalului, precum cele ale scriitorilor ucraineni Andrei Kurkov sau Iuri Andruhovîci și mulți alții. Programul la zi al Festivalului poate fi consultat pe site-ul official: http://litfestodessa.com/program-en

O altă noutate o constituie faptul că, la evenimentul de deschidere, plănuit pentru data de 22 februarie, ora 17.00, E.S. Domnul Igor Prokopchuk, Ambasadorul Ucrainei la București, s-a alăturat organizatorilor, acceptând să țină o alocuțiune în debutul festivalului.

În așteptarea venirii la București, o parte dintre scriitori invitați la ediția din acest an a festivalului le-au transmis gândurile lor iubitorilor de literatură din România.

„Cred că fiecare întâlnire internațională a scriitorilor este o bună ocazie de a face schimb de idei despre literatură și politică. Sper că ne putem asculta activ unii pe alții. Dacă credem că literatura este un instrument universal de înțelegere, putem să o folosim pentru discuții, nu pentru luptă”, consideră scriitorul ucrainean Vasîl Mahno – poet, eseist și traducător multipremiat, care investighează în cărțile sale conceptele de patrie și memorie, reflectând trecutul polifonic al locului său de origine.

„Consider că, dacă vine războiul peste ei în țara lor natală, scriitorii trebuie să se transforme în apărătorii ei, atunci când țara le este atacată cu brutalitate. Acesta este motivul pentru care mulți scriitori ucraineni scriu literatură și eseuri despre război și participă la festivaluri internaționale. Mulți dintre ei servesc în armată și luptă pe fronturi. În această perioadă, literatura devine o portavoce a acestor timpuri, pentru că trebuie să se facă auzită”, a completat acesta.

„Literatura în vremuri de război este atât o evadare din realitatea îngrozitoare, cât și o armă, pentru că este imposibil să nu scrii despre război”, a transmis înaintea venitii la București scriitorul Yuri Vînnîciuk, o legendă vie a literaturii ucrainene, critic neobosit al sistemului politic, considerat cel mai versatil dintre scriitorii ucraineni contemporani.

Despre puterea literaturii de a de a da voce literaturii vorbește și scriitoarea elvețiană Ariane von Graffenried, autoare de spoken word, membră a duo-ului „Fitzgerald & Rimini” și curatoare a Festivalului Internațional de Poezie de la Basel, în mesajul său transmis în avans cititorilor români: „Metaforele nu ajută împotriva oamenilor cu arme. Iar versurile frumoase nu pot vindeca rănile. Literatura poate crea o comunitate aici și acum, poate oferi mângâiere, poate exprima furia și poate fi martoră, deopotrivă, la frumos și la odios. Literatura le dă morților o voce și îi poate face să cânte”.

Pentru scriitoarea italiană Ilaria Gaspari, cunoscută pentru pasiunea sa pentru podcasturi dedicate operelor unor scriitori cunoscuți, ediția itinerantă din acest a Festivalului Internațional de la Odesa este un prilej de a rememora ororile celor două conflagrații mondiale: „Vin spre București cu gândul la doi mari autori europeni care au trăit în momente istorice diferite, dar au fost amândoi atinși de urmările și consecințele câte unuia dintre cele două războaie mondiale. Mă gândesc la Marcel Proust, care a văzut odată cu Primul Război Mondial scufundându-se și sfârșindu-se pentru totdeauna lumea copilăriei sale, al cărei declin inexorabil îl observase și îl consemnase deja. Apoi, gândurile merg către Ingeborg Bachmann, cea care în copilăria sa austriacă a cunoscut trauma devastărilor naziste și care va căuta de-a lungul vieții o cale a trăi într-un moment istoric în care eul să nu mai fie scufundat în istorie, ci istoria să fie în eul său”.

Este literatura o evadare? O portavoce? Sau o armă?

„Nu este o armă, pentru că literatura nu distruge; și este, într-adevăr, neînarmată și vulnerabilă la război, dar cu forța colectivă a unei portavoci care răspândește cuvinte și gânduri. Nu este o formă de evadare, ci un refugiu deschis, adică deschis pentru a proteja împotriva ororii”, a adăugat îndrăgita scriitoare italiană.

Evenimentele din cadrul festivalului vor avea loc în limbile engleză, ucraineană, germană și română, cu traducere. Accesul publicului la eveniment este gratuit.

Fondat în anul 2015, Festivalul internațional de literatură de la Odesa și-a propus să sublinieze efervescența culturală și caracterul internațional al orașului și să contribuie la consolidarea legăturilor sale cu alte metropole culturale din Europa și de pe alte continente. Programul fiecărei ediții în parte exprimă acest deziderat, atât prin selecția scriitorilor invitați, cât și prin temele de dialog. O importanță deosebită în arhitectura programului festivalului o ocupă panoramarea spațiului cultural din zona Europei de Est și a regiunii Mării Negre. Până în prezent, aproape 300 de scriitori au luat parte la evenimentele din cadrul Festivalului internațional de literatură de la Odesa. Hans Ruprecht și Ulrich Schreiber conduc festivalul de la înființarea sa.

Світові читання української літератури продовжуються!

У Копенгагені, Калькутті, Мілані, Запоріжжі, Бухаресті, Берліні та інших містах 24 лютого читатимуть тексти українських авторів, зокрема загиблих на війні поетів Володимира Вакуленка, Вікторії Амеліної та Максима Кривцова. У фільмі, створеному спеціально створеному для цієї події, візьмуть участь Юрій Андрухович, Світлана Бондар, Андрій Курков, Ія Ківа, Дмитро Лазуткін, Галина Крук, Василь Махно з України, Дан Соціу та Варуян Восганян з Румунії, а також Нора Боссонг, Даніель Кельманн та Ян Конеффке з Німеччини читатиме українські тексти. Ми дякуємо Інститутам Гете за співпрацю.

учасники:

Час: 16:00 -19.00. (час у Копенгагені)
Організатори: Український Дім у Данії
Місце проведення: Strandgade 27B, 1401 Copenhagen
Учасники: Катерина Калитко, Ія Ківа, Галина Крук, Олександр Михед, Ірина
Шувалова
Ірина Цілик
Мова заходу: данська, українська
Веб-сайт: https://www.ukrainehouse.dk

Час: 18.30 год. (Калькуттський час)
Організатори: Goethe-Institut Kolkata mit der Unterstützung von Deutschen
Генеральне консульство в Калькутті
Місце проведення: Goethe-Institut Calcutta
Мова заходу: англійська
Веб-сайт: https://www.goethe.de/ins/in/en/ver.cfm

16.00 – 17.30 год. (CET)
Організатори: Асоціація Ucraina Più Milano у співпраці з Goethe-Institut
Мілан
Місце проведення: Goethe-Institut Mailand, Via San Paolo 10, Milano
Веб-сайт: https://www.goethe.de/ins/it/de/sta/mai/ver.cfm?event_id=25420063

13.00 – 14.00 (за київським часом)
Організатор: Запорізька публічна бібліотека

Місце проведення: Запорізька публічна бібліотека

Учасниця: Ярослава Дегтяренко
Мова заходу: українська
Веб-сайт: https://www.facebook.com/bibliozp

 

14:00 – 15:00 (за київським часом)

Організатори: Суспільне Одеса та Одеський український академічний театр ім. В. Василька

Подія присвячена загиблим у війні авторам.

Місце проведення: Радіостудія Суспільне Одеса

Мова заходу: українська

Модераторка: Світлана Бондар

Цю подію можна переглянути онлайн

YouTube: https://www.youtube.com/@internationalliteraturefes7445

Фейсбук: https://www.facebook.com/InternationalesLiteraturfestivalOdesa

Деякі наші події можна переглянути онлайн

 

YouTube: https://www.youtube.com/@internationalliteraturefes7445

Facebook: https://www.facebook.com/InternationalesLiteraturfestivalOdesa

Прес-реліз

Прес-реліз 26.01. 2024

З 22 по 25 лютого 2024 року в Бухаресті відбудеться 9-й Одеський міжнародний літературний фестиваль. Серед запрошених гостей – українські автори Ія Ківа, Юрій Винничук та Василь Махно, румунські автори Нора Юга, Дан Сочіу, Нікіта Данилов та Раду Ванцу, який виступить з промовою на відкритті, Філіп Сендс з Великої Британії, Олів’є Ґез з Франції, Даніель Кельманн і Норман Олер з Німеччини, Карл-Маркус Гаусс з Австрії, Аріан фон Ґраффенрід і Йонас Люшер зі Швейцарії та Іларія Гаспері з Італії, яка представить свої літературні подкасти “Chez Proust” і “Bachmann”. Серед тем – майбутнє Європи, літературні зв’язки між країнами Чорноморського регіону, роман Макса Блехера “Пошрамовані серця” (вперше опублікований у 1937 році) та українська література, яка стане предметом всесвітніх читань 24 лютого, у річницю початку війни. У цьому контексті ми згадуємо авторів Вікторію Амеліну та Максима Кривцова, які загинули на війні.

Фестиваль відбувається за підтримки  Фонду Яна Міхальського, Європейського культурного фонду,  EUNIC Romania, PRO HELVETIA, Goethe Institut у Бухаресті, де відбувається фестиваль. Ганс Рупрехт та Ульріх Шрайбер керують фестивалем з моменту його заснування у 2015 році. Повна програма буде опублікована 29 лютого на сайті www.litfestodessa.com

Press release 26.01. 2024

The 9th international literature festival odesa will take place in Bucharest from 22 to 25 February 2024. Among the invited guests are the Ukrainian authors Iya Kiva, Yuriy Vynnychuk and Vasyl Makhno, the Romanian authors Nora Iuga, Dan Sociu, Nikita Danilov and Radu Vancu, who will give the opening speech, Philip Sands from Great Britain, Olivier Guez from France, Daniel Kehlmann and Norman Ohler from Germany, Karl-Markus Gauss from Austria, Ariane von Graffenried and Jonas Lüscher from Switzerland and Ilaria Gasperi from Italy, who will present her literary podcasts “Chez Proust” and “Bachmann”. Topics will include the future of Europe, literary relations between the countries of the Black Sea region, Max Blecher’s novel Scarred Hearts (first published in 1937) and Ukrainian literature, which will be the subject of a worldwide reading on 24 February, the anniversary of the outbreak of war. In this context, we remember the authors Viktoria Amelina and Maksym Kryvtsov, who have been killed in the war.It is supported by the Jan Michalski Foundation, EUNIC, PRO HELVETIA, the Goethe Institute in Bucharest, where the festival takes place. Hans Ruprecht and Ulrich Schreiber have been running the festival since it was founded in 2015. The full programme will be published Febrary 29th at www.litfestodessa.com.

Comunicat de presă 26.01. 2024

Cea de-a IX-a ediție a festivalului internațional de literatură odesa va avea loc la București între 22 și 25 februarie 2024. Printre invitați se numără scriitorii ucraineni Iya Kiva, Yuriy Vynnychuk și Vasyl Makhno, scriitorii români Nora Iuga, Dan Sociu, Nikita Danilov și Radu Vancu, care va ține discursul de deschidere, Philip Sands din Marea Britanie, Olivier Guez din Franța, Daniel Kehlmann și Norman Ohler din Germania, Karl-Markus Gauss din Austria, Ariane von Graffenried și Jonas Lüscher din Elveția și Ilaria Gasperi din Italia, care își va prezenta podcasturile literare “Chez Proust” și “Bachmann”. Printre subiectele abordate se numără viitorul Europei, relațiile literare dintre țările din regiunea Mării Negre, romanul “Inimi cicatrizate” al lui Max Blecher (publicat pentru prima dată în 1937) și literatura ucraineană, care va face obiectul unei lecturi la nivel mondial la 24 februarie, la aniversarea izbucnirii războiului. În acest context, ne amintim de autorii Viktoria Amelina și Maksym Kryvtsov, care au fost uciși în război.Este susținut de Fundația Jan Michalski, EUNIC, PRO HELVETIA, Institutul Goethe din București, unde are loc festivalul. Hans Ruprecht și Ulrich Schreiber conduc festivalul de la înființarea sa în 2015. Programul complet va fi publicat pe 29 februarie la adresa www.litfestodessa.com.

VIII Одеський міжнародний літературний фестиваль у Батумі

Вступна промова до відкриття фестивалю 2022 від Енн Епплбом

ОКЕАН БАЙДУЖОСТІ

Енн Епплбом

Жахливою зимою 1932-1933 років загони активістів комуністичної партії – з Москви, Києва, Харкова, але також і з сусідніх сіл – ходили від будинку до будинку, вишукаючи їжу. Вони перекопували садочки, ламали стіни й послуговувалися довгими жердинами, шукаючи заховане зерно. Вони забирали домашніх тварин і конфісковували насіння помідорів. Після таких рейдів селяни їли щурів, жаб, варену траву. Вони гризли кору дерев та шкіру. Близька 4 мільйонів померло від голоду.

І, одначе, більшість активістів не мали почуття вини. Радянська пропаганда весь час повторювала, що нібито багаті селяни, яких вони іменували кулаками, шкідниками, саботажниками й ворогами, що багаті землевласники не давали радянському пролетаріатові справдити світле майбутнє, яке обіцяли радянські вожлі. Кулаків треба знищити, розчавити, як паразитів чи мух. Їхню їжу треба віддати міським робітникам, бо вони заслуговували на неї більше, ніж вони самі.

Активісти вірили в це. Минули роки, і радянський перебіжчик з родом України Віктор Кравченко розповідав про те, як воно, бути частиною цих загонів. Щоб позбавити себе від агонії розуму, ви намагаєтесь не бачити неприємної правди, напівзаплющуючи свої очі й наполовину вимикаючи розум, – писав він, – ви панічно виправдовуєтесь і заперечуєте знання такими словами, як перебільшення та істерія.

Також він описував, як політичний жаргон та евфемізми допомагають маскувати реальність від усього того, що вони робили. В його гурті вимовлялося: «селянський фронт», «загроза кулацтва», «соціалізм на селі» та «класовий спротив», замість того, щоб називати імені тих людей, чию їжу вони крали. Лєв Копелев, інший радянський автор, який молодим чоловіком був активістом у такому загоні на селі (потім він провів багато років у Гулагу) мав приблизно такі самі рефлексії. Він так само визнавав, що подібні кліше та мова ідеології допомагали йому ховати від нього ж самого те, що він робив: «Я переконував себе, пояснював собі, що не маю піддаватися зневірі. Ми маємо усвідомлювати історичну необхідність. Ми виконуємо революційний обов’язок. Ми добуваємо зерно для соціалістичної батьківщини. Для п’ятирічки…» Оскільки були вищі пріоритети, не було ніякої необхідності відчувати співчуття до селян. Вони не мали права на існування. Сільські багатства мають належати всім.

Але «кулаки» не були заможні. Вони голодували. Той край не був заможний, то була розорена земля. Ось як його описує Кравченко у своїх спогадах, написаних, коли минуло багато років:

«Знаряддя праці й техніки, про які раніше дбали як про велику цінність приватні власники, тепер лежали, розкидані під відкритим небом брудні, іржаві, неполагоджені. По подвір’ю тинялися схудлі корови й коні, до яких налипав засохлий навоз. Кури, гуси, качки копирсалися в необмолоченому зерні.

Ця реальність, реальність, побачена на власні очі, була такою сильною, що не закарбуватися в пам’яті невіки. Але в той час, коли він все це переживав, він зміг переконати себе у зворотному. І не він один. Васілій Гросман, інший радянський письменник, наділяє подібними словами персонажа свого роману «Все тече»: «Я вже більше не під їхнім впливом, я сьогодні бачу, що кулаки були людьми. Але чому тоді моє серце було таким кам’яним? Чому робилися такі жахливі речі, коли навколо мене було стільки страждання? І правда в тому, що я тоді направду не думав про тих як про людей. «Вони не люди, вони кулаки, вони непотріб», – ось те, що я постійно чув, ось що постійно повторювалось.

Відтоді минуло дев’ять десятиріч. Більше нема Радянського Союзу. Твори Копелєва, Кравченка і Гросмана протягом тривалого часу були доступні російським читачам, які хотіли б з ними ознайомитись. Величезну кількість книжок було написано російською та багатьма іншими мовами про радянську систему та її здатність виставляти нелюдями свох жертв, майстерно викривляти реальність.

Нам здавалося, що, як розповідати такі історії, це б само по собі унеможливить їхнє повторення. Наприкінці 1980-х в період гласності книги й спогади про сталінський режим і табори Гулагу були на території Росії бестселерами. Але відтоді настрої змінилися. Всі ці книги теоретично є доступними і в сучасній Росії, але їх ніхто не купує. Меморіал, найпотужніше історичне товариство Росії, закрито. Музеї та пам’ятники жертвам маленькі й непомітні. Що є набагато важливішим, це вміння Росії приховувати реальність від своїх громадян і успішно, як ніколи, робити нелюдів з ворогів Росії.

В наші дні можна застосовувати менше насильства: в путінській Росії немає масових арештів, не порівняти з масштабами Росії сталінської. Але, можливо, в цьому немає потреби, оскільки сучасні інструменти пропаганди набагато кращі. Російське державне телебачення, перше джерело інформації для більшості росіян набагато видовищніше, набагато винахідливіше, набагато стильніше, ніж потрісканий радіоприймач сталінської доби. Соціальні мережі, які подають індивідуальний погляд на світ, викликають значно більшу залежність, і захоплюють більше, ніж поганої якості газети минулого.

Але змінилася й сама ідеологія пропаганди.  Сталінський Радянський Союз, і, звичайно ж, хрущовський і брежнєвський Радянський Союз вимагав від радянських громадян віри в щось позитивне, в утопію, як кращий світ. Зображення того, якою має бути держава, були повсюдно: посмішки громадян, нові марки тракторів, героїчні робітники, фабрики, які виконали план по виробництву сталі, поля, на яких виросли безмежна кількість пшениці. Кожен був частиною тої пропаганди, мав відтворювати її або, принаймні, вірити їй.

В наші дні російська пропаганда вже не потребує такого активного псевдо-радісного удавання.  Державі потрібні не активні громадяни, їй потрібні громадяни цинічні, аполітичні, пасивні.  Більшість громадян за два останніх десятиріччя примудрилися жити своїм життям в Росії, не переймаючись, що чинить влада. Вони знали, що, як будуть аполітичними, як триматимуться подалі від громадських справ, бурчатимуть приватно і займатимуться своїми справами, то не розділять долі Анни Політковської, яку вбили у під’їзді її будинку, або долі Михаїла Ходорковського, який провів у в’язниці десять років, або долі Алєксєя Навального, якого спочатку отруїли, а потім ув’язнили.

Більше того – і це дуже відрізняється від минулого – в сучасній Росії  ні від кого не вимагається вірити в усе те, що звучить по телевізору. Радянське радіо й телебачення, звичайно ж, брехали. Але вони намагалися зробити брехню правдоподібною. Вони пропонували докази й аргументи. Вони гнівалися, коли хтось звинувачував їх у брехні. В путінській Росії телеведучі та політики грають якусь іншу гру. Вони постійно брешуть, нахабно і відверто. Але не переймаються тим, щоб наводити бодай якісь докази. Коли малайзійський лайнер MH17 було збито над Україною в 2014 році,  Росія не надала жодного спростування, але запропонувала безліч історій, правдоподібних та неправдоподібних, які звинувачували всіх, від армії України до ЦРУ в огидній змові, наче 298 мертвих тіл було покладено в літак, щоб інсценувати катастрофу й дискредитувати Росію. Результатом цієї бурхливої брехні, знов-таки, є сприяння апатії. Якщо є так багато пояснень, звідки можна знати, що є правдою? А що як правди взагалі нема?

Замість впровадження утопій радянської стилістики, сучасна російська пропаганда протягом останнього десятиріччя зосередилась на ворогах. Росіянам дуже мало розповідають про те, що відбувається у їхніх містах і містечках або взагалі їхніх кварталах і околицях. Тож вони, на відміну від радянських громадян, не стикаються із прірвою між реальністю і вигадкою. Натомість їм постійно розповідають про місця, яких вони не знають, яких ніколи не побачать: про Америку і Європу, про Франції і Британію, про Швецію і Польщу, місця деградації, лицемірства й «русофобії». Вивчення російського телебачення, проведене в 2014-2017 роках, прийшло до висновку, що негативні новини про Європу на трьох головних телеканалах Росії, які контролює держава, з’являються, як мінімум 18 разів на добу. Деякі з цих наративів є зовсім вигаданими («Уряд Німеччини насильно відбирає дітей у батьків і передає їх гей-парам»), але навіть і правдиві подаються за допомогою особливого набору наративів. Щоденне життя Європи подається як страшне й хаотичне. Європейці слабкі й аморальні. Там панує тероризм, якого всі бояться. Єврооюз агресивний і загарбницький, планує чи то використати Україну для звалища ядерних відходів, чи то змушує своїх членів прийняти «русофобську політику».

У цій вічно плинній драмі гніву й страху, яка щовечора розігрується у вечірніх новинах Росії, Україні вже давно відведено особливу роль. Російська пропаганда подає Україну як штучне утворення без історії, без легітимності, ніщо інше, як «Південний Захід Росії», невід’ємна частина російської «історичного, культурного і духовного простору», як виголосив Путін. А втім, ще гірше, цю несправжню «не-державу» було озброєно деградуючими американськими та європейськими ворогами Росії й перетворено загниваючою західною владою на «анти-Росію». Путін описав Україну як «повністю контрольовану ззовні», та як «колонію з маріонетковим режимом». Він вторгся в Україну, як він каже, щоб захистити Росію «від тих, хто взяв Україну в заручники й намагається використати її проти нашої країни й нашого народу».

А насправді Путін вторгся в  Україну, щоб перетворити її на колонію, а то його власний режим є маріонетковим. Він не може й уявити в Україні щось інше, бо його кадебістська уява не дає йому змоги уявити собі справжньої політики, масових рухів, громадської думки. Мовою Путіна, мовою більшості російських телевізійних коментаторів, а тепер вже й мовою більшості росіян українці не мають власної волі. Вони не роблять свідомого вибору. Вони самі не можуть обирати собі владу. Вони навіть не люди, вони «нацисти». Так само, як кулаки в ті часи, щодо них не може бути почуття вини, міркувань, докорів сумління. Саме це відбувається зараз.

*

Дозвольте відзначити, що зв’язок між геноцидною мовою та геноцидною поведінкою є автоматичним або навіть якоюсь мірою передбачуваним. Люди можуть зневажати одне одного, принижувати, ображати словесно, але все-таки не намагатися вбити.

Так, мова масової ненависті не завжди виливається в масові убивства, проте масових убивств не буде без мови ненависті. Якщо глянути назад, пропагандистська держава, створена Володимиром Путіним (з допомогою десятків тисяч помічників від безликих апаратників та військових до шикарних добре вдягнених із добрими зачісками телевізійних дів) виявилась ідеальним механізмом запуску масового вбивства, яке приховується від російської громадськості. Адже руйнування не-країни, анти-Росії, де живуть «нацики», не викличе співчуття у тих, кого вчили бути скептиками й циніками стосовно всього, а особливо стосовно проамериканських та про європейських українських маріонеток.

Від перших днів війни було очевидно, що російські військові планували вбити багато людей, мільйони вбитих, поранених, вивезених з їхніх домівок в Україні. В історії були інші масові напади на міста, від бомбардування Союзниками Дрездена до німецького бомбардування Ковентрі, американського бомбардування Хіросіми й Нагасакі. Але все це відбувалося після років жахливого конфлікту, найгіршого у світовій історії. Тоді як руйнування Маріуполя та винищення його мешканців почалося всього через кілька днів неспровокованого вторгнення і не мало на меті нічого, крім винищення цього російськомовного міста. Більше 90% будівель було зруйновано, металургійні комбінати та промислова інфраструктура, яку в інші роки армія-завойовник могла б спробувати контролювати, були повністю зруйновані разом із багатоповерхівками, дорогами, школами, лікарнями. В розпалі бойових дій мирні жителі були заблоковані в місті, не маючи доступу до їжі, води, медикаментів. Чоловіки, жінки і діти помирали від голоду й зневоднення. Ті, хто намагалися врятуватися, потрапляли під обстріл. Так само були обстріляні ті, хто намагалися допомогти їм ззовні. Тіла розстріляних як українських мирних жителів, так і російських солдатів довго лежали на вулиці, не поховані.

Навіть тоді, коли цей злочин вершився на очах усього світу перед працюючими телекамерами, фіксуючись фотографіями з тисячі смартфонів, які облетіли світ, російська держава успішно ховає трагедію від власного народу. Як в сталінському минулому, допомогло використання політичного жаргону. На російських телебаченні і в мові російської офіційної влади це не вторгнення, а «спеціальна військова операція». Це не масове вбивство українців, це «захист» мешканців територій Східної України. То був не геноцид, то був захист від «геноциду, який готував Київський режим».

Напередодні війни Путін також повторював десятилітню пропаганду на предмет підступного Заходу, послуговуючись мовою, яка є знайомою більшості росіян: «Вони хотіли зруйнувати наші традиційні цінності і змусити нас прийняти їхні фальшиві цінності, які б роз’їдали нас, наш народ зсередини, стосунки, які вони агресивно нав’язують своїм країнам, стосунки, які ведуть до деградації і дегенерації, бо суперечать людській природі».

Тож якщо голод був необхідний, бо він усував екзистенційну загрозу кулацтва, ця війна є необхідною, бо вона усуває загрозу «фальшивих цінностей» демократичного світу. Кожному, хто б міг відчувати докори сумління стосовно зруйнування Маріуполя, пропонувалося щось таке, що змусило б зникнути це почуття: Маріуполь є просто маленькою частиною екзистенційної загрози, яка рано чи пізно має бути ліквідована.  

Також були підготовані пояснення для тих, хто міг випадково побачити кілька світлин Маріуполя. 24 березня було показано фільм про руїни міста – знімки з дронів, ймовірно, вкрадені в CNN. Але замість того, щоб взяти відповідальність на себе, вони звинувачували Україну. Голос російської телеведучої був сумний, коли вона повідомляла, що це жахлива картина. [Українські] націоналісти, відступаючи, намагаються не залишити каменю на камені. Російське Міністерство оборони звинуватило батальйон Азов, знамените військове збройне угрупування, в підриві Маріупольського театру, де укривалося сотні дітей. Навіщо ультра-патріотичній частині українські діти? Це не пояснювалось, але, загалом, взагалі нічого не пояснюється. Російських телеглядачів навчили сприймати все, що вони чують і бачать із деяким скептицизмом: якщо нічого не можна знати напевне, тоді нікого й не можна звинувачувати. Можливо, то «націоналісти» зруйнували Маріуполь. А може й ні. Ніяких наслідків не видно, нема кого звинувачувати.

І наразі це працює. Навіть зараз, коли йде мобілізація, російська громадськість мовчить. Злочинці почуваються виправданими. Опубліковані телефонні розмови російських солдатів з їхніми родинами – вони використовують звичайні сім карти, тож їх легко підслухати – сповнені презирства до українців. «Я розстріляв машину», – каже по телефону якийсь солдат жінці, дружині або сестрі, яка відповідає: «Вбивай цих виблядків, щоб вони не вбили тебе. Знищуй їх, клятих наркоманів і нацистів». Вони хваляться, що вкрали телевізори, п’ють коньяк і відстрілюють мирних жителів по лісах. Вони не переймаються бойовими втратами, навіть своїми власними. Президент Зеленський у своєму інтерв’ю був здивований тою байдужістю, з якою росіяни запропонували віддати українцям торби зі сміттям, щоб ті загортали своїх загиблих воїнів: «Навіть коли помирає кіт чи собака, люди так не роблять.»

Це не ентузіазм чинити насильство, це байдужість до насильства і до людського життя і до будь-якої моральності. Навіть спроби з боку Російської держави створити якийсь там патріотичний запал за допомогою “Z”, здається, провалилися. Воно існує в соціальних медіа, але не в реальному житті

Громадяни Росії прийняли цю війну, тому що так і не вивчили уроки власної історії,  бо не було ніякої розплати за голоду в Україні, за ГУЛАГ, за терор 1937-1938 років. Не було тих моментів, коли злочинці про щось пожалкували. Як виявилося, таких людей, як Кравченко і Копелев було дуже мало, маленькі краплини в океані байдужості. «Вони не люди, вони паскудні кулаки», – це почуття переважало в серцях тих радянських громадян, які знали, що тоді відбувалося. А ті, хто не знали, навіть і не намагалися дізнатися. Українська війна є тим, що маємо в результаті. Це має нагадувати, що історію вчити треба, і треба брати її уроки як з теперішнього, так і з віддаленого минулого.

 

 

переклад з англійської Євгенії Кононенко