У творах Алоїса Готчніґа відчутні впливи екзистенціалізму, схожі на ті, що простежуються в «Чекаючи на Ґодо» Семюела Беккета. У збірці оповідань під назвою Die Kinder beruhigte das nicht (2006, «Можливо, цього разу») родина чекає на дядька Вальтера, який стає вагомою частиною їхнього життя, навіть не з’являючись фізично. Готчніґа цікавить відсутність людей. Його персонажі потрапляють в абсурдні ситуації та стосунки, чиєї причини й суті вони не в змозі зрозуміти. Це надає їхній безпорадності та тривозі кафкіанського відтінку.

Попри те, що Алоїс Гочніґ також є романістом, перш за все, він — майстер короткої прози. «Коротка форма дозволяє мені дослідити різні грані мого письма», — каже автор. У 2008 році він був удостоєний Премії Еріха Фріда за те, що — за словами журі — підтримує й розвиває «несправедливо забутий» жанр короткої прози «активніше за будь-кого серед сучасних німецькомовних авторів». У першому оповіданні зі збірки Im Sitzen läuft es sich besser davon (2009, «Втекти простіше, коли сидиш») Гочніґ вдається до чорного гумору: собака Карл тероризує ціле село, доки люди не виявляють, що його укус має цілющий ефект. Як і в решті своїх творів, у цьому оповіданні Гочніґ із насолодою виписує абсурдні діалоги та змушує читача разом із ним прискіпливо поглянути на, здавалося б, цілком буденні речі. Видання Süddeutsche Zeitung назвало його одним із «найкращих авторів свого покоління». У 1992 році Гочніґ отримав Премію землі Каринтія на конкурсі імені Інґеборґ Бахманн у Клагенфурті та Премію імені Анни Зеґерс за роман Leonardos Hände («Руки Леонардо»). У 2002 році був удостоєний Премії імені Італо Звево за весь свій доробок. У 2004-2005 рр. був гостем Міжнародної художньої резиденції Villa Concordia в Бабмергу. У 2007 році отримав Премію землі Тіроль за досягнення в мистецтві. Мешкає в Інсбруці.