Раду Ванку
Людяність, слова якої не підводять людей
I.
Історія знову стала жахом. Як це було завжди, за винятком тих восьми десятиліть миру в Європейському Союзі після Другої світової війни. І навіть той мир був відносним, тому що ми не можемо забути жахи війни в Югославії. Кожного разу, коли ми схильні мати занадто високу думку про наш людський рід, ми повинні загартувати себе думкою, що це найдовший період відносного миру, який ми коли-небудь змогли створити за всю нашу історію: вісім десятиліть. Для порівняння, найдавніші петрогліфи із зображенням війни датуються приблизно 10 000 роком до нашої ери.
12 000 років війни. 80 років миру. 150 років війни на кожен рік миру. Лише цього простого розрахунку мало бути достатньо, щоб змусити нас беззастережно повірити в «лібералізм страху» Джудіт Шкляр, за допомогою якого вона намагалася переконати нас, що ми повинні більше боятися краху ліберальних інституцій і заміни їх інститутами терору. Шкляр мав рацію: ми повинні були більше боятися своєї руйнівної природи. Слотердайк також мав рацію, коли в своїй книзі «Гнів і час: політико-психологічне есе» зазначив, що, всупереч сучасному сприйняттю, війна була нашим природним способом існування як виду, а мир був винятком. У грудні 2016 року Амос Оз з гіркотою зазначив, що спадщина Гітлера і Сталіна більше не жахає нас; звідси спонукання переглянути їхні тоталітарні, антидемократичні ідеології. Варварська війна, яку Росія розв’язала проти України, полягає саме в цьому: спробі заперечити все, що ліберальні демократії побудували після Другої світової війни, і повернутися до того антидемократичного порядку, за якого державами керують не цивільні, щоб врятувати нас від війни. , але мілітаристи, які знищують кожну інституцію та кожну людину, яка виступає проти їхньої ідеології війни. Перефразовуючи Фрейда, російська варварська війна являє собою повернення нашого пригніченого, мілітаристського, антидемократичного его. Его, яке відповідає за наші 12 000 років безперервної війни. У той час як Володимир Путін є ідеальним образом цього мілітаристського его, як свого часу Гітлер і Сталін, Україна виступає як метонімія нашого іншого его: его, яке, використовуючи крихкі інститути ліберальної демократії, змогло створити найміцніший і тривалий період миру та процвітання в історії нашого людства.
Можливо, єдиною перевагою, яку ми маємо в варварські часи, є те, що наративи спрощуються: ми точно знаємо, де знайти варварство, і ми знаємо так само точно, де знайти людство. В останній версії цього наративу приєднання до нашого варварського, мілітаристського его означає стати союзникомРосії, яка справді втілює минулу домінуючу політику нашого виду; Союз із Україною об’єднує нас з надією, що наше пацифістське, продемократичне, пролюдське его все ще представляє майбутнє нашого виду.
II.
«Жах! Жах!» Кожного разу, коли я читаю новини, я згадую це речення з «Серця темряви» Джозефа Конрада. Іншими словами, кожен день. І в ті дні, коли я вперше дізнався про жах у Бучі, я згадав жахливу історію Міклоша Радноті: великого угорського поета в листопаді 1944 року вбили через те, що він був єврейського походження, а його тіло кинули в братську могилу. У червні 1946 року його дружина Фанні Дьярматі знайшла могилу, ексгумувала його і знайшла в кишені його піджака зошит з віршами: половина були віршами про кохання до неї, інша половина описувала повсякденне життя в цьому пеклі. Кохання Фанні спричинило повстання літератури з могили; воно буквально змусило літературу перемогти смерть. (2)
Література Радноті була доказом того, що за варварством ніколи не буде останнього слова. За наявності достатньої любові наші слова завжди підніматимуться з могил і свідчать, що наше пролюдське его сильніше за антилюдське. Надати значення спробам усього мистецтва, які є свідченням існування цього світлого его. Що ми не лише вид, який створює братські могили, але й вид, який створює красу та добро.
Історія Радноті також спала на думку, коли я дізнався про вбивство російськими солдатами українського письменника Володимира Вакуленка. Це сталося десь у березні-травні 2022 року в селі під Ізюмом. Вакуленко сказав батькові, що веде щоденник тих пекельних часів – і закопає його в саду, коли побачить, що його життя в небезпеці. Після вбивства Вакуленка та після того, як село було знову захоплене українськими військами, батько Вакуленка та письменниця Вікторія Амеліна, лауреат Літературної премії імені Джозефа Конрада та фіналістка Європейської премії з літератури, викопала в саду, знайшла щоденник і опублікувала його. Точнісінько та сама історія: література встає з могили — і не дає варварству сказати останнє слово. Краса є доказом того, що за достатньої любові наш вид все ще має шанс.
Через рік, у липні 2023 року, Вікторія Амеліна загинула від російської бомби в Краматорську, коли була в піцерії з іншими письменниками та журналістами. Їй було 37 років. Її надзвичайна робота є ще одним доказом того, що за варварством ніколи не буде останнього слова.
Українського поета Максима Кривцова вбили в січні 2024 року після того, як двома днями раніше опублікували свій останній вірш у Facebook, в якому він передбачливо написав про свою смерть. Йому було 34. Його незвичайні вірші також доводять, що у нашого людства є майбутнє.
III.
У перші місяці 1940 року, менше ніж через півроку після початку Другої світової війни, в якій знову розігрується епохальний наратив людства проти варварства, Вальтер Беньямін писав: «Це ніколи не є доказом цивілізації без водночас варварства» (Про поняття історії). Для мене це один із фундаментальних висловів Беньяміна, який стосується нашої функції як митців: можливо, наше фундаментальне завдання полягає в тому, щоб не дозволити доказам варварства визначати нас — і перетворити їх на докази цивілізації. Свідчити нашу людяність. Показати, що нас і наших побратимів можна вбити, але нашу людяність не можна знищити.
Це складне завдання. І ризиковано через занадто багато причин. Але є яскраві приклади того, як це можна реалізувати. Я маю на увазі, наприклад, Бенджаміна Бріттена, який використав вісім видатних віршів про війну Вілфреда Оуена для свого не менш надзвичайного Військового реквієму (1962): Оуен був убитий у бою наприкінці Першої світової війни, рівно за тиждень. перед перемир’ям. Йому було 25 – і, за словами Гарольда Блума, він був одним із найвидатніших англомовних поетів 20 століття. Майже півстоліття потому Бенджамін Бріттен використовував мистецтво, щоб посилити власне мистецтво, коли він склав Військовий реквієм жертвам двох світових воєн. Смерть Оуена, як і смерть мільйонів і мільйонів інших, була доказом варварства; Вірші Оуена, як і музика Бріттена, є свідченням цивілізації та доводять, що за варварством ніколи не буде останнього слова. Саме Оуен і Бріттен визначають нашу людяність; а не Гітлер, Сталін і Путін, навіть якщо останні можуть почати війни та масові вбивства, які вбивають мільйони і мільйони людей. Вони не можуть знищити людство, яке ми знаємо, як воно може і повинно бути. Наше мистецтво є нашим доказом того, що жертви визначають людство, а не його гнобителі.
Пауль Целан є ще одним яскравим прикладом цього. Цей великий поет, в сутності якого зустрічаються Україна, Румунія, Франція та Німеччина, використав силу слова, щоб перетворити доказ варварства (вбивство його батьків під час румунського Голокосту) на свідчення цивілізації. У листі до швейцарського критика Макса (3) Ріхнера в листопаді 1947 року він писав, що вирішив писати німецькою (після того, як написав 18 віршів румунською), оскільки це була мова вбивць його матері, але також мова в якою він розмовляв зі своєю матір’ю. Він використовував свої слова, щоб відтворити словесний простір, у якому ще був можливий зв’язок із його матір’ю; це була поезія проти смерті, у найбільш буквальному сенсі. І це було свідчення вбитих нацистською ідеологією знищення. У своїй промові під час вручення Бременської літературної премії Целан прямо заявив, що ця мова, хоча вона «мусила пройти крізь тисячі темряв смертоносної мови», все ж не була втрачена, оскільки була «збагачена» людяністю тих, хто був убитий. Поезія свідчить про цих убитих людей, каже Целан; це доказ того, що вони були вбиті, але ніколи не можуть бути знищені. Критик якось зауважив, що всі вірші Целана демонструють безпосередню інтертекстуальність із Голокостом; Я згоден – і додайте коду, що в цій інтертекстуальності вони відмовляються, щоб Голокост мав останнє слово. Його вірші жертви все ще пояснюють ще довго після того, як «тисяча темряв вбивчої мови» втратила свою дію. У цьому контексті я також можу згадати важливу антологію Керолін Форше «Проти забуття: Поезія свідків ХХ століття» 1993 року. У ньому Форше з чудовим розумінням і актуальністю великого поета, яким вона є сама, об’єднала 150 поетів 20-го століття, які писали під час війни, геноциду, тоталітаризму, таборів смерті тощо. Деякі вижили, інші – ні; їхні вірші завжди є доказами виживання людства в часи глибоко нелюдських умов. «Поезія як свідчення», як це називають Целан і Форше, є перш за все доказом того, що наша людяність є чимось реальним, а не простою утопією.
Я можу процитувати іншу антологію: «Мова для нового століття: сучасна поезія з Близького Сходу, Азії та за його межами», укладену в 2008 році Тіною Чанг, Наталі Гандал і Раві Шанкаром, з передмовою Каролін Форше. Вона об’єднує близько 400 поетів, деякі з яких надіслали свої вірші з ув’язнення чи військових зон. Нелюдяність не може нас знищити: це те, що виражають усі вірші, кожен своєю мовою та традицією. Людство існує в прямому сенсі цього слова – і його мистецтво має буквальну силу перетворювати всі докази нелюдяності в докази цивілізації.
Це саме той світ, який ми повинні будувати своїми словами: світ, у якому слова не використовуються для побудови ідеологій знищення. Світ, у якому, навпаки, слова свідчать проти нелюдяності. Вони свідчать про те, що людей можна вбивати, але не знищувати. Свідчать у служінні нашим ближнім, а не ідеологіям.
Тому що тепер ми знаємо: там, де не вистачає слів, не вистачає історії. І знову стає жахом.
Ми повинні будувати Європу і світ, у якому слова не підведуть. Не зайвий раз. Інакше все, за що коли-небудь виступала література, все, за що коли-небудь виступало мистецтво, було просто брехнею.
Є лише одне людство, яке не є мертвою цивілізацією: людство, чиї слова не підводять людей.
IV.
У цьому есе з історії, яке Вальтер Беньямін написав менше ніж через півроку після початку Другої світової війни, він зазначає, що те диво, що варварство все ще можливе в 20 столітті, грає на руку фашизму. Ідея, як пише Бенджамін, про те, що нелюдськість завжди можлива, має стати знанням — ось чому ми повинні «створити справжній надзвичайний стан». Ми (не тільки ми, митці, ми, люди) повинні завжди діяти так, ніби людство справді перебуває в надзвичайному стані. І робити все, що в наших силах, якою б незначною ця сила не була, щоб зберегти ту людяність, яка є в нас.
Коли я прочитав заклик Амоса Оза до створення «Ордену чайної ложки», який вперше з’явився як пропозиція в книзі «Як лікувати фанатиків» у 2004 році, мені знову пригадалося, як Бенджамін виступав за цей вічний надзвичайний стан. 17 серпня 2006 року, через два роки, це стало справжнім наказом. Читаючи звернення, можна відчути, що це пряма реакція на ідею Бенджаміна (4) про вічний надзвичайний стан для людства. Амос Оз продовжив це, майже через 70 років після заклику Бенджаміна, заснувавши Орден чайної ложки. Я вважаю, що Камю мав рацію, коли казав, що тільки правда продовжується; є багато правди в спадкоємності між Бенджаміном і Озом. Ось засновницький документ Ордену чайної ложки:
«Я вважаю, що коли людина спостерігає величезне лихо, скажімо, пожежу, завжди є три основні варіанти.
- Тікай, якнайдалі і якнайшвидше, а ті, хто не можуть бігти, нехай згорять.
- Напишіть редактору вашої газети дуже гнівного листа з вимогою усунути винних з ганьбою з їхніх посад. Або почніть для цього демонстрацію.
- Принеси відро води і вилий на вогонь, а якщо немає відра, то принеси склянку, а якщо немає склянки, то чайною ложкою, бо у кожного є чайна ложка. І так, я знаю, що чайна ложка маленька, а вогонь величезний, але нас мільйони, і в кожного з нас є чайна ложка. Тепер я хочу створити Орден чайної ложки. Люди, які поділяють мою позицію, а не позицію втечі чи позицію букви, а позицію чайної ложки, я хочу, щоб вони ходили з маленькою чайною ложкою на лацкані своїх піджаків, щоб ми знали, що належимо до одного руху, те саме братство, той же орден, Орден чайної ложки».
Я зустрічав людей, які носили маленькі чайні ложечки на лацканах, демонструючи приналежність до людської спільноти, яку жодна історична катастрофа не може зруйнувати. Існує стійкість (і, отже, істина) людських цінностей, які жодне варварство ніколи не знищить. І немає такого варварського вогню, який не могли б загасити наші крихітні гуманістичні ложечки. Мистецтво — хороша колекція таких використаних чайних ложок; вони старі, але добре виконали свій обов’язок — і будуть виконувати.
Зараз, у 2024 році, ідеї Амоса Оза рівно 20 років; а в серпні справжньому ордену виповниться 18 років. Якщо ви ще не є членом ордену, можливо, буде гарною ідеєю приєднатися до нього, коли ви досягнете повноліття.
В.
Наприкінці цього маніфесту для людства, слова якого не підводять людей, дозвольте мені сказати дещо про нинішній гнів проти російської культури – який подібний до гніву проти німецької культури після Другої світової війни.
Процес «російська культура проти російського варварства» повторює процес «німецька культура проти німецького варварства», який домінував у дискусії про функцію мистецтва в 1950-х роках. Тоді, як і зараз, питання було одне: якщо культура не запобігає варварству, то для чого культура? Оскільки німецька музика, німецька філософія та німецька література, яка є одними з найкращих, не змогли настільки гуманізувати німецький народ, щоб не породити нацизм, яка тоді користь від них? Яка користь від культури, яка не робить нас більш людьми? Саме повстання, яке міститься в цьому питанні, спонукало Адорно 1951 року до гіркого висновку, що було варварством писати вірш після Освенціма. І саме це повстання спонукало Джорджа Штайнера у його есе 1960 року «Порожнє диво: нотатки про німецьку мову» стверджувати, що «німецька мова не була невинною в жахах нацизму» і що Гітлер виявив «приховану істерію» йому потрібно було конкретизувати свою ідеологію знищення».
Подібний гнів зараз спрямований проти російської культури. Як Адорно позбавив поезії будь-якого морального права на існування після Освенціма, так для кожного українця зникло моральне право на існування російської літератури після масових вбивств у Бучі та Маріуполі. Подібно до того, як німецька мова була спільником Гітлера для Штайнера, російська література виглядає спільником Путіна в очах українців. І справді, через всю історію російської літератури діахронічно простежується сильна панросійська, антиєвропейська, антидемократична смуга. Від Достоєвського і через (5) незліченну кількість письменників різного масштабу до таких сучасників, як Захар Прилєпін, можна побачити в цій антиєвропейській та антидемократичній смузі (через її наполегливість, насильство та інтенсивність) основу всієї російської літератури. Через це одразу стає зрозумілим глибоке неприйняття українцями російської літератури – так само, як відразу було зрозуміло, що після нацизму було відкинуто німецьку культуру in corpore.
Оскільки і Адорно, і Штайнер мали вплив і авторитет, їхня думка швидко стала загальною думкою. Ті, кому це було боляче і вважали це несправедливим, — як це не дивно — самі поети. Пауль Целан почувався боляче; він уже написав вражаючу кількість своїх віршів про Голокост до 1951 року, коли Адорно зробив свою заяву (Todesfuge була написана в 1945; перша румунська версія, Tangoul mortii, була опублікована в 1947; німецький оригінал з’явився в 1948). Як ми бачили, його вірші, написані німецькою, створювали словесний зв’язок із його матір’ю – і тепер він відчував, що моральна заборона Адорно на поезію позбавила його останньої можливості відновити стосунки з коханими, яких нацизм жорстоко відібрав у нього. Чеслав Мілош теж почувався скривдженим; він написав кілька надзвичайних віршів про польський Голокост, наприклад, Campo die Fiori, написаний під час Великодніх днів 1943 року.
Майже два десятиліття знадобилося Адорно, щоб визнати, що він був не зовсім правий. У своїй останній книзі «Негативна діалектика» (1966) він визнав, що, прочитавши Целана, зрозумів поезію як наше невід’ємне право кричати під тортурами. Тому писати вірші для жертв і мовою вбивць — це те, що перемогти вбивць.
Було б несправедливо (а може, навіть варварством) не визнати, що російська література також має проєвропейську, гуманістичну, волелюбну традицію. Можливо, тонша за антидемократичну, нею не можна нехтувати. Вона охоплює два століття і кількох важливих авторів — починаючи з Тургенєва і Чехова, продовжуючи Ахматовою, Мандельштаном і Пастернаком і сягаючи сьогодення Людмилою Улицькою та Михайлом Шишкіним. Усі вони вважали себе частиною європейської культури; деякі навіть визначали більше як європейців, ніж як росіян. Тургенєв, наприклад, різко відреагував на свою останню конфронтацію з Достоєвським, який звинуватив його в зраді Росії своїм філоєвропеїзмом: «А я не росіянин — я німець!» (Ця сцена детально описана в «Європейцях» Орландо Файджеса.) Чехов — один із найважливіших художників-гуманістів у світі. Мандельштам і Ахматова — одні з найбільш волелюбних поетів усього ХХ століття; саме тому комуністичний режим їх нещадно знищував. Ця гуманістична російська культура також захоче відновити Європу (у тому числі й Україну, звісно), тому що вона містить правду та красу, як ніде в іншому місці, – що вирішальним чином живитиме наші європейські серця та розум.
Адорно знадобилося майже 20 років, щоб зрозуміти, що він повинен пом’якшити своє суворе судження. Зрозуміти, що є мистецтво, яке служить і виправдовує нелюдськість тиранів, і що є інше мистецтво, яке дає голос жертвам. Голос кричати під тортурами. Голос мав бути свідком. Тільки цей останній голос є справжнім голосом мистецтва. І саме цей голос є доказом того, що ніяке варварство не може знищити людство.
VI.
Лише тому, що Німеччина визнала свою трагічну, варварську помилку та знайшла політичну та соціальну волю розвинути почуття провини, вона змогла знову стати важливим серцем Європи. Це була і є освітня програма нечуваного масштабу. Завдяки цьому моральному визнанню своєї провини в минулому Німеччина мала майбутнє.
Якщо Росія, програвши війну проти України, хоче мати майбутнє, їй доведеться пройти подібний моральний процес визнання та покаяння у своїй трагічній і варварській помилці. Але, і це біда Росії, я не бачу там політичної та суспільної волі для розвитку такої моральної реакції. Відверто кажучи: через те, що Росія не в змозі примиритися зі своєю минулою провиною, у неї не буде майбутнього.
Що стосується України, то ми всі бачимо і захоплюємося незвичайним духом, який виник із моральної реакції на варварство. Приголомшливі слова президента Зеленського – «Мені потрібна амуніція, а не таксі», сказані перед лицем дуже ймовірної смерті, стали початком цієї масової моральної реакції, стали каталізатором вражаючого сьогодення та майбутнього України.
А це означає, що російському варварству не вдалося знищити Україну. Російське варварство більше всього знищило Росію.
І українські письменники зробили саме те, що роблять справжні митці, коли історія обертається жахом: дали голос тим, кому він був потрібен, щоб кричати проти варварства. Вони зробили свої слова свідченням жорстокості. Вони не дозволили нелюдяності сказати останнє слово.
Щоб Вакуленко і Амеліна, і Кривцов визначали нас як людський вид – а не Путін і його нелюди.
Якщо ми хочемо майбутнього для нашого мистецтва та нашої людяності, ми повинні наслідувати їхній приклад – і писати з цього триваючого надзвичайного стану людства. І служіть літературі як члени Ордену Чайної Ложки. І створіть людяність, слова якої не підведуть людей.
Якщо ми це зробимо, то література потягнеться до нас, навіть якщо їй доведеться ходити братськими могилами. Як уже бувало. Але, сподіваємося, цього більше ніколи не доведеться робити.
Це повністю залежить від нас. І від наших чайних ложок.
Раду Ванку
Людяність, слова якої не підводять людей
