Вступне виступ на IV Міжнародному літературному фестивалі Одеса

Оксана ЗАБУЖКО

Дорогі друзі, читачі й колеґи! Вельмишановне товариство!

Організатори попросили мене сказати цьогорічному фестивалеві слово на привітання, за що їм від мене сердечна дяка: вперше в житті я відчула себе так, ніби маю вітати корабель, що прибуває в порт.

Це бентежне відчуття, бозна-звідки знайоме, як із забутих фільмів чи снів: ти стоїш на причалі, вітер з моря куйовдить тобі волосся, за спиною в тебе грає (для повноти картини) духовий оркестр, хвилюється юрба, – а в бухту входить корабель, і це завжди одне з найпрекрасніших видовищ на світі, – на палубі рух і метушня, гримить ланцюг, падає якір, викидаються трапи – і все, чим вантажено судно й чому екіпаж (тобто, фестивальний оргкомітет) присвятив безсонні ночі й море труду, щоб доставити в пункт призначення, нарешті виноситься з кают і трюмів на публіку – стає видимим.

Українці – морська нація, і, очевидно, цей образ ховався в мене десь у прошивці колективного несвідомого, щоб активізуватися саме тепер і тут, в Одесі. Бо Одеса – це безумовно магічне місто: місто-полукровка, місто-суржик, як усі середземноморські міста, від Касабланки до Стамбула. В її сонних жилах змішалася кров Великого Князівства Литовського й Генуезької республіки, Кримського ханства й Запорізької Січі, плюс іще з півдесятка нині щезлих державних утворень різного ступеня давности й міфологізованости, – а такі міста, як високородні красуні, продовжують чарувати навіть тоді, коли від давньої вроди лишаються хіба зморшки й руїни, – з тої простої причини, що вони невичерпні. Концентрація історій на квадратний кілометр тут завжди перевищує людську здатність їх розказати. Одеса ж – як і Україна загалом – на додачу ще й майже ціле останнє століття була позбавлена можливости говорити про себе всіма своїми природними голосами, – замість питомої для цих берегів культурної поліфонії їй силоміць нав’язувано було монодію, і тепер накопичений у міжчасі обсяг нерозказаного дражнить її, наче ті невидимі рештки Хаджибейського замку, який, за переказом, лежить на глибині двох метрів десь у центрі під Приморським бульваром, мов скарб під підлогою старого дому. Не далі як місяць тому газети сповістили, ніби завдяки георадару вдалося нарешті достеменно визначити його розташування, і в Одесі з новою силою спалахнули дискусії про те, чи починати відлік історії міста від руйнування замку (тоді воно виходить зовсім молоденьке, 200-літнє), чи від першої літописної згадки (тоді воно одразу стає 600-літнім), а чи, може, взагалі від будування замку (тоді замок таки треба викопати й встановити точний вік). При всій сюрреалістичності сюжету (чи багато знайдеться в Європі міст, котрі не знали б напевно, скільки їм років, двісті чи шістсот?..), годі заперечити, що в ньому є акурат та магія, яка не залишить байдужим жодного письменника: це вже література in fluenti, в процесі творення, де Одеса – одночасно і герой, і автор, що сам вирішує, яким бути героєві. А саме такий стан незавершеної міфотворчости й робить місто ідеальним поживним бульйоном для літератури – незалежно від того, скільки письменників тут народилося і скільки звідси виїхало.

І я можу зрозуміти, чому найновіший – виданий торік – роман про Одесу, авторства молодого одесита Івана Козленка, називається, за епіграфом із В.Берроуза, «Танжер», і чому в ньому наші часи злипаються з розстріляними 1920-ми, з тодішнім «українським Голлівудом» – Одеською кінофабрикою, на якій працювали несправедливо забуті генії та автори інших, також несправедливо забутих одеських романів: тому, що в музеї Одеської кіностудії про них усіх, кого свого часу Радянська влада була визнала політично неблагонадійними, не згадують і досі, і їхні безтілесні тіні марно шарудять у цьому просторі, прикидаючись платановим листям під ногами. Отож у текст, який виявляється до них відкритим, вони з готовністю вдираються одразу цілою юрбою, поспішаючи висловитися за всі десятиліття мовчання, збиваючи тексту дихання, рвучи плівку, вимагаючи приміток, – і творячи таким чином чи то римейк 1920-х, а чи те, що в майбутньому зможе стати «новим одеським стилем», наразі ж якнайкраще передає власне отой стан незавершеної міфотворчости…

І в мене, хоч ні з якої сторони й не одеситки, також є тут «свої тіні» – ті мої літературні попередники, яких я тепер уявляю за своєю спиною у вигляді святково збудженої юрби, що зустрічає в Одеському порту наш фестивальний корабель. 100 років тому, весною 1918-го, тут гуляв із мамою, роздивляючись новенькі прапори на кораблях українського флоту, 7-літній син помічника мічмана, згодом письменник по-своєму трагічної долі, дарма що радянський лауреат і орденоносець, – Михайло Стельмах. Після поразки Української Народної Республіки й приходу більшовиків родина Стельмахів утекла з Одеси в глибинку, прикинулась селянською, і з цією прибраною біографією письменник весь вік і прожив, – а в 1970-ті, коли хвиля репресій проти української інтеліґенції загрожувала так само викинути в глибинку, тільки вже з Києва, моїх батьків, він використав усі свої лауреатські повноваження, щоб порятувати нашу родину, і саме йому я завдячую й першою передмовою до моїх, іще дитячих, віршів, і першими публікаціями, – і подумки виструнчуюсь, відчуваючи тут за собою Стельмахову присутність: знаю, що він був би несказанно втішений бачити своє рідне місто – портом приписки міжнародного письменницького десанту…

А трохи раніше, 105 років тому, по Ланжерону востаннє прогулювалась, у білому капелюсі й чорних мереживних мітенках (збереглося фото), мабуть, найбільш «середземноморська» за групою крови письменниця 20-го століття – моя улюблена Леся Українка, в чиїй житейській біографії Одеса, щоправда, так і лишилась нереалізованим проектом (один час вона сподівалася стати редакторкою місцевої газети «Южные записки» і всерйоз обдумувала переїзд сюди разом із чоловіком), але в її текстах, завжди обернених лицем до моря, уважний читач впізнає й запах тутешніх акацій, і Хаджибейський лиман, і шабський виноград, і навіть знамениті катакомби, куди вона спускалася з одеськими друзями, – римські катакомби, в яких переховуються героїні її драм з історії раннього християнства, почалися, без сумніву, звідси, з одеських… Хто, як не вона, наша велика «європеїзаторка», котра в своїх драмах і поемах переписала з жіночої точки зору всю базову європейську міфологію, від Троянської війни (в «Кассандрі») до лицарського циклу й леґенди про Дон Жуана («в «Камінному господарі»), могла б більше порадіти з того, що місто, в якому вона ще юною дівчиною складала плани перекладу західних літератур на заборонену українську і сама перекладала з подругами Мопассана, Гауптмана й Леконта де Ліля, – от уже четвертий рік поспіль гостить фестиваль нових сучасників, що представляють 12 літератур світу?..

А от іще одна постать: того самого 1913-го року востаннє дивився тут на море один із багатолітніх «стовпів» одеського книгарства Михайло Комаров, видавець, критик і бібліограф, власник унікальної україністичної бібліотеки, яку він заповів Одесі, тільки що Одеса її зберегти вже не змогла – як не змогла зберегти навіть його могили (Друге християнське кладовище, на якому його поховали, було знищено більшовиками, а з усієї великої родини Комарових, з семи дітей вижив тільки один син, який після першого заслання, не чекаючи продовження, втік аж у Таджикистан). Імені Комарових, попри численні громадські петиції, на мапі Одеси не з’явилося й донині, але в моїй юрбі вони всі махають руками, радісно вітаючи наш корабель: красуня перекладачка Маргарита-Ґретхен із чоловіком, професором мінералогії Одеського університету, розумниця Люба, що скінчила в Сорбонні медицину, захистила докторську й безслідно зникла в 1937-му, Галя, талановита поетеса й також перекладачка, зникла в 1938-му, і той самий Богдан, видатний ботанік, єдиний, хто вмер своєю смертю, доживши до старості, але так і не отримавши за життя ні реабілітації, ні дозволу повернутися в Україну, – всі вони замолоду працювали над тим, щоб зробити Україну повноправним учасником міжкультурного діалогу, за це й були призначені на знищення, і тому, безвідносно до того, що їхнє повернення додому так затяглося, – сьогодні і їхнє свято також…

До чого я це все розповідаю? Мені чимало доводиться їздити по літературних фестивалях різного формату, і я бачу, як поступово наростає на всіх широтах сумнів щодо ефективности самої цієї форми побутування літератури – щодо фестивалю як культурної інституції. Воно й зрозуміло: дедалі більше людей здає собі справу, що живемо в час розгоряння нової світової війни, – її можна, звичайно, не помічати, переконавши себе, ніби вона «десь далеко» – в Грузії, в Сирії, в Україні, а «з нами нічого подібного трапитися не може», – але дитячі заклинання проти реальности добрі до пори, до часу, а бути дорослим – це, зокрема, означає й розуміти, що з кожним, без винятку, може трапитися все, що вже траплялося з кимось іншим. І тут неминуче виникає питання, а що ж може (могла) в цих умовах зробити культура, і чому вона не підготувала людство до тої реальности, яка зараз припікає нам у п’яти, мов глухо бурмочуча поверхня вулкана, – а відтак і неприємна підозра, чи нас, часом, не одурено – чи не тішились ми були по нішах своїх фестивалів, як діти в манежику, розумними бесідами та добрими винами, творячи круг себе те, що в соцмережах зветься «бульбашками фільтрів», поки за межами наших ніш цілі нації спочатку масово переставали читати, а відтак голосували за настільки відвертих шахраїв, що справді важко повірити, як таке могло трапитись із нами, такими красивими й розумними?..

Нещодавно від моїх польських друзів, котрі вже не перший рік не можуть оговтатись від власне такого жорстокого пробудження, я почула рішучий вирок – мовляв, усі ці фестивалі ні до чого, якщо немає системних урядових програм з промоції читання. Але досвід моєї країни інший. Я походжу з культури, яка за всю модерну й постмодерну добу навряд чи набере в календарі, сукупно, хоча б десяток років системної державної підтримки і яка натомість покоління за поколінням вчилася виживати в обхід і всупереч усім урядовим програмам, оскільки ці програми більшість історичного часу були вицілені проти неї. Парадоксальним чином, саме сьогодні, в умовах глобальної кризи, це виявляється дуже непоганою школою Realpolitik (роби що можеш, і будь що буде!), і невипадково нинішня російсько-українська війна на всій «мирній» території країни обернулась сплеском культурної активности й просто-таки гарячковим пожвавленням фестивального життя. Українці звикли, що кожна доступна форма комунікації – а годі заперечувати, що літературний фестиваль має на меті саме комунікацію, – є сама собою благо, свого роду зернятко Майдану, бо там, де збираються люди, об’єднані спільними цінностями, влада шахраїв закінчується. – і тільки там, з обміну живими людськими енергіями, має шанс народитися щось нове. Тож ми не просто фестивалимо – ми розбудовуємо в суспільстві горизонтальні зв’язки поза наявними інституціями: інвестуємо в майбутнє.

Тому я не можу не поаплодувати, з цілого серця, тій блискучій німецько-швейцарській культурологічній інтуїції, з якої кілька років тому зродилась ідея – щороку привозити на українське чорноморське узбережжя красивий, добірний корабель світової літератури. Цей корабель потрібен Одесі. І навпаки – Одеса потрібна цьому кораблю.

Нехай щастить!

Oksana Sabuschkos Eröffnungsrede des 4. internationalen literaturfestivals odessa

September 2018, 20 Uhr, Haus der Wissenschaftler

Liebe Freundinnen und Freunde, liebe Leser und Kollegen! Sehr geehrte Damen und Herren!

Die Organisatoren haben mich gebeten, auf dem diesjährigen Festival ein Grußwort zu sprechen, wofür ich ihnen überaus dankbar bin: Zum ersten Mal in meinem Leben habe ich das Gefühl, ich würde ein ankommendes Schiff im Hafen begrüßen.

Dies ist ein aufregendes, aber, Gott weiß woher, vertrautes Gefühl, als entstammte es vergessenen Filmen oder Träumen: Man steht am Kai, der Wind fährt einem vom Meer her durch die Haare, im Rücken spielt (zur Vervollkommnung des Bildes) ein Blasorchester, die Menschenmenge gerät in Aufruhr – und ein Schiff fährt in die Bucht ein. Das ist eine der schönsten Szenen der Welt: Auf dem Deck herrschen Bewegung und Hektik, die Ankerkette rasselt, der Anker fällt, die Gangway wird herabgelassen – und all das, womit das Schiff beladen war und dem die Besatzung (das heißt das Festivalteam) schlaflose Nächte und ein Meer von Arbeit gewidmet hat, um es ans Ziel zu bringen, wird endlich aus den Kabinen und Laderäumen zum Publikum hinausgetragen – wird sichtbar.

Die Ukraine ist eine Seenation, und natürlich hat sich dieses Bild bei mir irgendwo im Speicher des kollektiven Unbewussten versteckt, um genau hier und jetzt, in Odessa, aktiviert zu werden. Denn Odessa ist eine magische Stadt: eine Stadt des gemischten kulturellen Erbes, eine Stadt des Suržik, der Mischsprache, wie alle mediterranen Städte von Casablanca bis Istanbul. In ihren schläfrigen Adern mischt sich das Blut des Großfürstentums Litauen mit jenem der Republik Genua, das des Khanats der Krim mit jenem der Saporischska Sitsch sowie dem eines halben Dutzends verschwundener Staatsgebilde unterschiedlicher Verjährung und Mythologisierung – und solche Städte werden einen, gleich hochwohlgeborenen Schönheiten, weiter bezaubern, sogar wenn bloß noch Falten und Ruinen von ihrer Grazie übrig geblieben sind, einfach weil sie unerschöpflich sind. Die Dichte an Geschichten pro Quadratkilometer übersteigt hier stets die menschliche Fähigkeit, diese zu erzählen. Zusätzlich wurde der Ukraine im Allgemeinen und Odessa im Besonderen fast ein ganzes Jahrhundert lang die Möglichkeit genommen, über sich selbst mit ihrer eigenen, natürlichen Stimme zu sprechen – anstatt der für diese Küsten charakteristischen Kulturpolyphonie wurde ihr gewaltsam Monodie auferlegt, und jetzt will die zwischenzeitlich akkumulierte Menge des Nichterzählten ans Licht, wie die unsichtbaren Reste der Khadjibey-Festung, die, laut den Legenden, in einer Tiefe von zwei Metern irgendwo unter dem Primorskij-Boulevard liegen soll wie ein Schatz unter dem Fußboden eines alten Hauses. Vor Kurzem berichteten die Zeitungen, dass es dank des Georadars endlich möglich sei, den Standort der Festung zu bestimmen, und in Odessa brach erneut die Debatte los, wann die Geschichte der Stadt ihren Anfang nahm: mit der Zerstörung der Festung (dann wäre sie recht jung, nämlich nur 200 Jahre alt) oder mit ihrer ersten schriftlichen Erwähnung (dann wäre sie gleich ganze 600 Jahre alt) oder vielleicht mit der Errichtung der Festung (dann müsste man durch Ausgrabungen das genaue Alter der Festung bestimmen)? Wie surreal dieses Sujet auch sei (ob es viele Städte in Europa gibt, die nicht sicher wissen, wie alt sie sind, 200 oder 600 Jahre?), kann man dennoch nicht leugnen, dass genau das auch der Stadt ihre Magie verleiht, die keinen Schriftsteller kaltlässt: Hier ist bereits Literatur am Werk, in der Frage des Schaffensprozesses, in dem Odessa sowohl Protagonist als auch Autor ist, der entscheidet, wie der Protagonist sein soll. Dieser Zustand der unvollendeten Mythenbildung nämlich ist es, welcher die Stadt zu einem idealen Nährboden für die Literatur macht – egal wie viele Schriftsteller hier geboren wurden und wie viele von hier weggezogen sind.

Ich kann nachvollziehen, warum der neueste – im vergangenen Jahr veröffentlichte – Roman über Odessa, geschrieben von dem jungen Einwohner Odessas Iwan Koslenko, in Anlehnung an William S. Burroughs Tanger heißt und warum in diesem Buch unsere Zeiten mit den erloschenen 1920er-Jahren verknüpft sind, mit dem damaligen „ukrainischen Hollywood“, der Kinofabrik Odessas, in der zu Unrecht vergessene Genies mit Autoren anderer, auch zu Unrecht vergessener Odessa-Romane zusammenarbeiteten: Denn im Museum des Odessa Film Studio werden alle, die zu ihrer Zeit die sowjetische Regierung für politisch unzuverlässig erklärt hat, immer noch nicht erwähnt, und ihre körperlosen Schatten rascheln vergebens in diesem Raum und geben vor, Platanenblätter unter den Füßen zu sein. Also dringen sie nur zu gern massenhaft in jeden Text ein, der ihnen offensteht, um sich im Ausgleich für alle Schweigensjahrzehnte eilig auszusprechen, dem Text den Atem nehmend, das Filmband zerreißend, Fußnoten fordernd – und damit entweder ein Remake der 1920er-Jahre erschaffend oder etwas, was künftig zum „neuen Odessa-Stil“ werden könnte, heutzutage aber vor allem den Zustand der unvollendeten Mythenbildung widerspiegelt …

Auch ich, obwohl ich keineswegs eine Odessaerin bin, habe hier meine eigene Schatten: meine literarischen Vorgänger, die ich mir jetzt in meinem Rücken in Form einer festlich erregten Menschenmenge vorstelle, die unser Festivalschiff im Hafen von Odessa begrüßt. Vor hundert 100 Jahren, im Frühling 1918, ging hier ein siebenjähriger Sohn eines Fähnrichsgehilfen mit seiner Mutter spazieren und betrachtete die neuen Flaggen auf den Schiffen der ukrainischen Flotte. Später sollte er der Schriftsteller Mykhajlo Stelmach werden, dem ein tragisches Schicksal bevorstand, obwohl er sowjetischer Preis- und Ordensträger war. Nach der Niederlage der Ukrainischen Volksrepublik und der Ankunft der Bolschewiken floh Stelmachs Familie aus Odessa ins Hinterland, gab vor, Bauernfamilie zu sein, und mit dieser gesäuberten Biografie verbrachte der Schriftsteller sein gesamtes Leben. Bis er in den 1970er-Jahren, als die Welle der Repressionen gegen die ukrainische Intelligenzija diesmal nicht ihn, sondern meine Eltern aus Kiew ins Hinterland zu spülen drohte, die ganze Macht seiner Preisträger-Autorität nutzte, um unsere Familie zu retten. Ihm verdanke ich das Vorwort zu meinen noch kindischen Gedichten und meine ersten Veröffentlichungen – und in Gedanken richte ich mich auf, Stelmachs Gegenwart in meinem Rücken spürend: Ich weiß, dass er unsagbar erfreut wäre, seine Heimatstadt in der Rolle des Hafens und der Anlaufstelle für internationale schriftstellerische Landetruppen zu sehen …Noch etwas früher, vor 105 Jahren, ging eine Frau mit einem weißen Hut und schwarzen Spitzen-Armstulpen (ein Foto ist erhalten geblieben) zum letzten Mal am Strand von Lanscheron spazieren. Sie war, laut Stammbaum, die wohl „mediterranste“ Schriftstellerin des 20. Jahrhunderts – meine geliebte Lesja Ukrajinka, in deren weltläufigen Biografie Odessa jedoch, um ehrlich zu sein, ein nichtrealisiertes Projekt geblieben ist (es gab eine Zeit, da sie hoffte, Redakteurin der lokalen Zeitung Juschnyje sapiski zu werden, und ernsthaft darüber nachdachte, mit ihrem Ehemann hierher zu ziehen). Nichtsdestoweniger erkennt ein aufmerksamer Leser in ihren Texten, die stets dem Meer zugewandt sind, sowohl den Geruch der hiesigen Akazien als auch die Khadzhibey-Mündung, die Shabo-Trauben und sogar die berühmten Katakomben, in die sie mit ihren Freunden aus Odessa hinabgestiegen ist – die römischen Katakomben, in denen sich die Heroinnen ihrer Dramen aus der Geschichte des frühen Christentums versteckt hielten, stammen zweifellos von hier, aus Odessa … Wer, wenn nicht sie, unsere große „Europäisiererin“, die in ihren Dramen und Versepen die gesamte europäische Mythologie aus der weiblichen Perspektive umgeschrieben hat, vom Trojanischen Krieg (in Kassandra) bis zum Ritterzyklus und zur Legende von Don Juan (in Kamjanyj hospodar), könnte sich mehr darüber freuen, dass die Stadt, in der sie noch als junges Mädchen Pläne zur Übersetzung der westlichen Literatur ins verbotene Ukrainisch schmiedete und gemeinsam mit Freundinnen tatsächlich Maupassant, Hauptmann und Leconte de Lisle übertrug, schon das vierte Jahr in Folge zeitgenössische Autorinnen und Autoren zu einem Festival willkommen heißt, die zwölf verschiedene Literaturen aus aller Welt repräsentieren?

Oder noch eine Figur: Im selben Jahr (1913) sah hier Mykhajlo Komarow, lange Jahre eine der Säulen der Literaturszene Odessas, zum letzten Mal aufs Meer hinaus. Der Verleger, Kritiker und Bibliograf vermachte seine einzigartige Bibliothek mit dem Schwerpunkt Ukraine der Stadt Odessa, doch konnte Odessa sie nicht erhalten, nicht einmal sein Grab konnte die Stadt erhalten (den Zweiten christlichen Friedhof, auf dem er begraben wurde, haben die Bolschewiken zerstört, und von der großen Familie Komarow, von den sieben Kindern, hat nur ein Sohn überlebt, Bogdan, der nach dem ersten Exil, statt die Fortsetzung abzuwarten, nach Tadschikistan floh). Der Name Komarow ist trotz zahlreicher öffentlicher Petitionen immer noch nicht auf Odessas Karte verzeichnet, aber in meiner Menschenmenge winken sie alle, unser Schiff fröhlich willkommen heißend: die schöne Übersetzerin Margaryta-Gretchen mit ihrem Mann, dem Professor für Mineralogie der Universität Odessa; die kluge Ljuba, die ein Medizinstudium an der Sorbonne abgeschlossen, ihre Doktorarbeit verteidigt hat und 1937 spurlos verschwunden ist; Galja, die talentierte Dichterin und Übersetzerin, 1938 verschwunden; und der genannte Bogdan, ein ausgezeichneter Botaniker, der Einzige, der eines natürlichen Todes gestorben ist, der aber zeit seines Lebens, bis ins hohe Alter, weder rehabilitiert wurde noch die Erlaubnis erhielt, in die Ukraine zurückzukehren. Sie alle arbeiteten bereits seit jungen Jahren daran, die Ukraine zu einem vollwertigen Teilnehmer am interkulturellen Dialog zu machen, und darum war ihr Schicksal besiegelt. Darum und ungeachtet dessen, dass sich ihre Rückkehr so lange hinausgezögert hat, ist es heute auch ihre Feier.

Wozu erzähle ich all das? Ich besuche Literaturfestivals unterschiedlichster Formate und sehe, wie sich auf allen Breitengraden Zweifel an der Wirksamkeit dieser Form der Existenz von Literatur ausbreitet – der Form des Festivals als Kulturinstitution. Das ist auch verständlich: Immer mehr Menschen begreifen, dass wir in einer Zeit leben, in der sich ein neuer Weltkrieg entwickelt – obwohl man sich natürlich auch entscheiden kann, das nicht zu sehen, indem man sich selbst einredet, dass das alles „irgendwo weit weg“ geschieht – in Georgien, in Syrien, in der Ukraine – und „uns so etwas niemals passieren könnte“, aber kindliche Beschwörungsformeln helfen eben nur in der Kindheit gegen die Realität, erwachsen zu sein bedeutet unter anderem auch, zu verstehen, dass alles, was einem anderen schon passiert ist, jedem passieren kann, ohne Ausnahme. Und dann stellt sich unweigerlich die Frage: Was kann (könnte) denn die Kultur unter diesen Umständen tun, und warum hat sie die Menschheit auf jene Realität nicht vorbereitet, die uns jetzt auflauert, unter unseren Füßen rumorend wie ein aktiver Vulkan? Und daraus entsteht der unangenehme Verdacht, dass man uns irregeführt hat. Haben wir nicht in den Nischen unserer Festivals wie Kinder auf einem Jahrmarkt glücklich in intelligenten Unterhaltungen und gutem Wein geschwelgt und dabei um uns herum etwas geschaffen, was in sozialen Netzwerken „Filterblase“ heißt, während jenseits unserer Nische ganze Nationen zuerst massiv zu lesen aufgehört und anschließend so offensichtliche Betrüger gewählt haben, dass es wirklich schwer vorstellbar ist, wie uns das hätte passieren sollen, den Schönen und Intelligenten.

Kürzlich habe ich von meinen polnischen Freunden, die sich schon seit Jahren von ihrem bösen Erwachen zu erholen versuchen, ein entschiedenes Urteil zu hören bekommen: All diese Festivals bringen nichts, wenn es keine systematischen staatlichen Programme zur Leseförderung gibt. Aber die Erfahrung meines Landes ist eine andere. Ich stamme aus einer Kultur, die während der gesamten Moderne und Postmoderne zusammengenommen kaum zehn Jahre systematische Unterstützung von der Regierung bekommen hat und die stattdessen gelernt hat, von Generation zu Generation durch Umgehung und trotz aller staatlichen Programme zu überleben, denn diese Programme zielten im Lauf der Geschichte meist gegen diese Kultur. Paradoxerweise hat sich das heute, in einer globalen Krise, als eine sehr gute Schule der Realpolitik erwiesen (tue das, was du kannst, was auch kommen mag!). Nicht zufällig ist der aktuelle russisch-ukrainische Krieg in den „friedlichen“ Territorien des Landes in kulturelle Aktivität und eine beinahe fieberhafte Wiederbelebung des Festivallebens gemündet. Ukrainer sind daran gewöhnt, jede zugängliche Form von Kommunikation (und es kann kaum geleugnet werden, dass ein Literaturfestival auf Kommunikation abzielt) als Segen zu begreifen, eine Art Samenkorn für einen Maidan. Denn wo Menschen vereint sind durch gemeinsame Werte, ist die Macht der Betrüger am Ende – und nur dort, wo ein Austausch von menschlicher Energie stattfindet, hat etwas Neues die Chance, geboren zu werden. Wir feiern also nicht nur ein Festival – wir bauen horizontale Verbindungen in einer Gesellschaft jenseits bestehender Institutionen: Wir investieren in die Zukunft.Daher applaudiere ich aus vollem Herzen der brillanten deutsch-schweizerischen kulturellen Intuition, aus der vor einiger Zeit die Idee entstanden ist, jedes Jahr ein schönes, handverlesenes Schiff der Weltliteratur an die ukrainische Schwarzmeerküste zu steuern. Odessa braucht dieses Schiff. Und dieses Schiff braucht Odessa.

Viel Erfolg!

WHAT MATTERS (русский)

Всеобщая декларация прав человека была провозглашена в декабре 1948 года и с тех пор переведена на 530 языков

30 международных писателей, артистов и студентов вспоминают 30 статей всеобщей декларации прав человека
http://www.literaturfestival.com/

30 international writers, artists and students commemorate the 30 articles of the Universal Declaration of Human Rights

 

Oksana Zabuzhko, Opening speech at the 4th international literature festival 26.09.2018

Oksana ZABUZHKO

Opening speech at the 4th international literature festival at 26.09.2018

House of Scientists, Odesa

English translation by: Ali Kinsella

Dear friends, readers, and colleagues! Ladies and gentlemen!

The organizers have asked me to say a few words of salutation at this year’s festival, for which I am sincerely grateful. For the first time in my life, I feel like I am greeting a ship coming into port.

The feeling is apprehensive, yet somehow, in some way familiar, as if from a forgotten film or dream: You stand on the wharf, the wind from the sea tousles your hair, a concert band (for full effect) plays behind you, the crowd is anxious—and here comes the ship into the bay. It’s one of the most beautiful sights in the word. There’s movement and commotion on deck: The chains are clanging, the anchor falls, the ladders are coming out. And the ship’s cargo, to which the crew (that is, the festival organizing committee) has devoted sleepless nights and countless hours of work so that it may arrive at its destination, is finally brought forth from the cabins and the hold for the public; it becomes visible.

Ukrainians are a maritime people, so it’s no surprise that this image was lurking within me—on the firmware of collective unconscious—to be activated right here and now in Odessa. For Odessa is undoubtedly a magical city: a city of mixed heritage, a city of Surzhyk, like all Mediterranean cities from Casablanca to Istanbul. The blood of the Grand Duchy of Lithuania and the Republic of Genoa, of the Crimean Khanate and the Zaporizhian Sich have mixed in its sleepy veins along with half a dozen now extinct state formations varying in degree of antiquity and mythologizing. And such cities, just like high-born beauties, continue to enchant even when all that remains of their former beauty is wrinkles and ruins for the simple reason that they are inexhaustible. The concentration of stories in one square kilometer here has always exceeded human ability to tell them. For nearly the entire last century, Odessa, and Ukraine in general, was furthermore denied the opportunity to speak for itself in all its own, natural voices. Rather than the cultural polyphony native to these shores, a monody was imposed on it, and now the scope of the untold that has accumulated in the meantime teases it like the invisible vestiges of the Khadzhibey Fortress, which it is said lie two meters deep somewhere beneath Prymorsky Boulevard in the the middle of downtown like a treasure under the floor of an old house. No more than a month ago, the newspapers informed us that thanks to ground-penetrating radar, it was finally possible to determine its exact location, and new debates about the city’s history broke out in Odessa: Did the city start with the destruction of the castle (which would make it a very young two-hundred years old), or with its first written mention (immediately making it six-hundred years old), or perhaps from the construction of the castle (in which case, the castle would need to be dug up to ascertain the precise age)? Despite the surrealism of the plot (are there many cities in Europe that don’t know for sure how old they are, two-hundred years or six?), no one can deny that this is precisely that magic that leaves no writer indifferent: This is literature in fluenti, in the process of being created, where Odessa is at once the hero and the author who decides what the hero should be. It is precisely this state of unfinished myth-making that makes the city the ideal humus for literature, regardless of how many writers have been born here and how many have left.

I understand why the most recent Odessa novel, written by the young Odessan Ivan Kozlenko and published just last year, takes its title, Tangier, from the William Burroughs epigraph. And why, in the book, our day and age is stitched together with the extinct 1920s and the “Ukrainian Hollywood” of the Odessa Film Studio, where unjustly forgotten geniuses worked alongside the authors of other, also unjustly forgotten Odessa novels. To this day, the museum at the Odessa Film Studio does not mention anyone whom the Soviet authorities had identified in their day as untrustworthy. Their disembodied shadows now rustle around in that space in vain, pretending to be sycamore leaves underfoot. So a whole throng of them readily invades a text that is open to them, rushing to speak after all these decades of silence, choking the text, tearing the film, demanding footnotes, and in this way creating what is either a remake of the 1920s or what in the future might become the “new Odessa style,” but which for now best conveys this state of unfinished myth-making.

And I, although in no way an Odessan, also have my own shadows here. These are my literary forebears whom I now imagine standing behind me like an excited crowd at a celebration, here at the Odessa port to greet our festival ship. One hundred years ago in spring 1918, the seven-year-old son of a midshipman’s helper strolled here with his mother, staring at the new flags on the ships of the Ukrainian fleet. Later, he, Mykhailo Stelmakh, became a writer with a tragic fate of his own, never mind that he was a Soviet laureate and a recipient of orders. After the defeat of the Ukrainian National Republic and the arrival of the Bolsheviks, the Stelmakh family fled Odessa for the interior, pretending to be peasants, and the writer lived with this scrubbed biography his whole life. That is, until in the 1970s, when a wave of repressions against the Ukrainian intelligentsia threatened to again cast into the hinterlands—not him, this time, but my parents from Kiev—that he deployed all his authority as a laureate to save our family. It is to him that I owe both the first foreword to my still childish poems and my first publications. In my mind, I’m standing up straight, sensing Stelmakh’s presence behind me; I know he would have been ineffably pleased to see his hometown as the final port of call for a landing party of international writers.

A bit earlier yet, 105 years ago, a woman in a white hat and black lace arm warmers (there is a photo) took her final walk along Lanzheron Beach. By her pedigree, she was perhaps the most “Mediterranean” writer of the 20th century—my beloved Lesya Ukrainka, in whose worldly biography Odessa, to be fair, remained an unrealized project (at one time, she hoped to become the editor of the local newspaper Yuzhnye zapiski [Southern notes] and seriously considered moving here with her husband). But in her texts, always facing the sea, a careful reader will recognize the scent of the acacias here, the Khadzhibey Estuary, the Shabo grapes, and even the famous catacombs she descended into with her Odessa friends. Without a doubt, the Roman catacombs that hide the heroine of her dramas on the history of early Christianity came from here, from Odessa. Who, if not she, our great “Europeanizer,” who in her plays and poems rewrote all of European mythology from a woman’s point of view—from the Trojan War (in Cassandra) to the chivalric romances and legends of Don Juan (in The Stone Host)—could take greater joy from the fact that the city in which, as a young girl, she made plans to translate Western literature into the forbidden Ukrainian and with her girlfriends did translate Maupassant, Hauptmann, and Leconte de Lisle, has for the fourth year in a row now welcomed a festival of new contemporary writers who represent twelve world literatures?

One more character: In that very same 1913, one of the long-standing pillars of the Odessan literary scene, Mykhailo Komarov, publisher, critic, bibliographer, and owner of a unique Ukrainian library, which he left to the city of Odessa—although Odessa was not able to preserve it, just as it could not even preserve his grave (the Second Christian Cemetery where he was buried was destroyed by the Bolsheviks, and out of the entire large Komarov family, of seven children, only one son, Bohdan, survived, who, without waiting for an extension, fled to Tajikistan after his first exile)—stared out at the sea for the last time. Despite numerous petitions from the public, the Komarovs’ names still do not appear on the map of Odessa today, but they are all in my crowd waving and joyfully greeting our ship: the beautiful translator Marharyta-Gretkhen with her husband, a professor of mineralogy at Odessa University; the clever Liuba who studied medicine at the Sorbonne, defended her doctorate, and disappeared without a trace in 1937; Halia, the talented poet and translator who disappeared in 1938; and the aforementioned Bohdan, the outstanding botanist, the only one to die a natural death, having lived to old age without ever being rehabilitated during his life or allowed to return to Ukraine. In their youth, they all worked on making Ukraine a full participant in the intercultural dialogue, for which they were all destined to be destroyed. Therefore, regardless of the fact that their return home has taken so long, today is their holiday as well.

Why am I telling you all of this? I often get the chance to travel to literary festivals of various kinds, and I see how at all latitudes doubts are gradually growing as to the effectiveness of this format for literature’s existence—as to the festival as a cultural institution. It’s understandable: More and more people are coming to realize that we live in a time when a new world war is unfolding—you can, of course, choose not to see it. You can convince yourself that it is “somewhere far away”—in Georgia, in Syria, in Ukraine—and that “nothing like that could happen to us.” But juvenile incantations against reality are good in their time; being an adult, however, is something else. This means understanding that, without exception, whatever has already happened to someone can happen to anyone. And here a question inevitably arises: What can (could) culture do under these conditions, and why hasn’t it prepared humanity for the reality currently nipping at their heels, dully rumbling like the top of a volcano? And from there comes the unpleasant suspicion that we, perhaps, have been fooled. Did we not revel in the niches of our festivals like children at a fair with our smart conversations and good wines, forming around ourselves that which on social media is called a “filter bubble,” while beyond the borders of our niches, entire nations first stopped reading en masse and then voted for such blatant swindlers that it is truly hard to believe how it could have happened to us, we who are so beautiful and smart?

Recently, I heard a decisive verdict from my Polish friends who, for a few years now, have been unable to recover from a very cruel awakening: Basically, all these festivals are for naught if there aren’t any systematic government programs to promote reading. But my country’s experience is different. I come from a culture that, for the entire modern and post-modern age, hasn’t been able to tally even ten years of systematic state support put together, and which instead, for generation after generation, learned to survive by circumvention and in spite of all the government programs, since for the majority of history these programs were aimed against it. Paradoxically, today, under conditions of global crisis, this seems like rather decent training in Realpolitik (do what you can, and it is what it is!). It is no accident that in the country’s “peaceful” territories, today’s Russian-Ukrainian War revolves around a burst of cultural activity and simply feverish revival of festival life. Ukrainians are used to seeing every available form of communication (and there’s no sense in denying that the literary festival has communication as its goal) as an advantage in itself, a sort of seed for a Maidan. For wherever people gather united by common values, the reign of swindlers ends. And only where there is an exchange of living human energies is there a chance to give birth to something new. So we are not simply having a festival, we are building horizontal ties in society beyond extant institutions—we’re investing in the future.

So it is with my whole heart that I applaud the brilliant German-Swiss cultural intuition that a few years ago gave birth to the idea of bringing a beautiful, hand-selected ship of world literature to the Ukrainian shores of the Black Sea every year. Odessa needs this ship. And this ship needs Odessa.

Good luck!

 

Author´s voices on ILO 4

Anushka Ravishankar (India)

A huge thank you for inviting me to the festival. I had a wonderful time, both with the children at my sessions and with the other authors, translators and moderators. It was a very enriching and stimulating few days.

I had one session at the Puppet Theatre and two at schools. There were 150 children at the Theatre where we had a most interesting conversation about monsters under beds. We also sang some silly songs.

Both the school sessions were wonderful, with bright children, full of curiosity and enthusiasm. The second one, at school no 64, Malinovski Str., stood out for the involvement of the teachers. The children asked excellent questions. They were excited, engaged and responsive. It couldn’t get more rewarding for a children’s author! Children at both schools asked if they could get a Ukrainian version of the book. I’m in the process, therefore, of trying to contact a publisher there. Hope it works out!

A special mention for the actor who was doing the readings. I couldn’t understand a word, of course, but I could see that he was doing a great job from the reactions of the children and I could sense that he was really connecting with them.

Thank you once again, for inviting me. This is such an important festival, and I’m honoured to have been a part of it.

///

Volodymyr Kadenko (Ukraine)

Huge thanks for wonderful days in Odessa!

 

///

Meg Rosoff (US/UK)

Thank you for a really wonderful few days in Odessa. The festival had such an incredibly warm and friendly atmosphere, and I loved meeting the other authors.

It was beautifully organised and you were so helpful — it was altogether a brilliant experience.

I felt really privileged to be invited to Odessa.

///

Program for 25.09.2018