Франц Голер Промова з нагоди урочистого відкриття літературного фестивалю в Одесі 25.09.2019

Сум і Надія

про що ми розповідаємо

 

— Як справи? — запитав Сум у Надії.

— Я трохи сумна, — сказала Надія.

— Сподіваюся, — відповів Сум.

 

Я вітаю всіх, хто зібрався тут, щоб протягом наступних днів читати, слухати, дискутувати, міркувати і мріяти.

Література — це великий Дім: у ньому багато дверей, безліч різних кімнат. Тут є закапелки і зали, підвали і горища, чимало вікон, крізь які можна побачити фрагменти світу, якщо ці вікна відчинені. А якщо зачинити вікна у кімнаті, то опинишся наодинці з собою. Можливо, настільна лампа заохотить до читання, а якщо світло раптом згасне, то у темряві буде чутно лише стукіт власного серця.

 

Існують кімнати, у яких доречно сумувати: через невдачі, втрачене кохання, втрачену юність, втрачений час, втрачений сміх, смерть коханої людини. Міхаель Крюґер написав про це короткий вірш:

 

11-та заповідь

Ти не маєш помирати.

 

Якщо в деяких кімнатах буває тихо, бо хтось мусить зронити сльозу, коли Ларіса бачить мертвого Доктора Живаґо, то з сусідніх кімнат лунає сміх, адже там живуть сатира і гумор. Вони карають нікудишню реальність, перетворюють її на посміховисько, що дивиться на пам’ятники з перспективи жаби, а героїчні вчинки на війні показує очима бравого вояка Швейка, єдине бажання якого — вижити. У реготі комічного видніється переконання, що ми не в змозі збагнути усі життєві трагедії. Тому сміх не заважає тим, хто сумує, адже гумор допомагає пережити сум і скорботу.

 

До цієї теми одна з моїх казок.

 

Крейда і Губка

Крейда почала повільно писати речення на дошці:

Найважливіше у житті це…

— І що ж? — спитала Губка, наблизившись. На підлогу з неї стікали краплини води.

Губка, швидко написала Крейда.

Ну от, сказала Губка і задоволено опустилася на своє місце унизу Дошки.

 

Так, у Домі Літератури розповідають казки, старі і нові, бо нам потрібні мужні принци, треті сини і зачаровані принцеси, щоб уберегти надії, що Сплячу Красуню через сто років розбудять поцілунком. Нам потрібні Володарі Перснів, які дбають про справедливість, нам потрібна певність, що на лондонському вокзалі Кінґс-Крос справді є платформа дев’ять і три четверті, з якого вирушає потяг до чарівного замку.

 

Нам потрібна фантазія. Вона занесе нас у світи, де ми ніколи не бували. Ми вмощуємося якомога зручніше у Домі Літератури — і ось уже перетворилися на китоловів у відкритому морі разом із капітаном Ахавом, а тут у гостях у Гепарда на Сицилії або ж зустрічаємося із чортом у Москві.

Але у найгіршому випадку, і таке трапляється у підвалах цього Дому, ми опинимося у концтаборі, в окопі або у виправній колонії Кафки. Це трапляється тому, що без людської жорстокості Дім Літератури був би неповним. Кафка ж, висловлюючись про Першу світову війну, пояснив причини розгулу жорстокості: »Ця війна виникла через жахливий брак фантазії«.

 

Фантазія — це янгол-охоронець у Домі Літератури. Ми, письменники, кличемо її, коли нам нічого не спадає на думку. Той, хто порозуміється з нею, буде здатен на неймовірне. Карл Май ніколи не бував у Америці, але попри це ми віримо, що існували Віннету і Вбивча Рука. Властиво, кожен історичний роман — це зухвальство, бо ніхто із нас ніколи не бував у минулому.

 

Дім Літератури наповнений путівниками у минуле. Він пропонує нам скористатися найдешевшим із можливих способом подорожувати. Я дуже чекав свого першого візиту до Одеси, хоча я вже побував тут, сто років тому. Костянтин Паустовський узяв мене з собою у книзі »Час великих сподівань«, і разом із ним я жив у колишній психіатричній лікарні на вулиці Чорноморській, їв фірінку і ходив до Аркадії красти дрова, щоб розпалити піч. Згодом супроводжував його до вежі Ковалевського, біля якої він оселився на порожній дачі. У моїй пам’яті залишився від цього всього один невеличкий фрагмент:

 

            Варто мені було нахилитися, підняти на дорозі білий камінь і здмухти з      нього пил, щоб навіть не дивлячись на нього сказати, що це гаряча від     обідньої спеки морська зерниста галька. А потім я відчув прикрість, що           неможливо описати життя цього шматка каменю, що тривало багато    тисячоліть.

 

Коли я читав це, думав собі: »Костянтине, ти великий майстер описувати життя. Чому не можеш описати життя каменю і не відчувати при цьому прикрості? Я зроблю це замість тебе«. Я сів і написав оповідання з назвою »Камінь«, у якому описую біографію каменю від створення світу і до моменту, коли під час демонстрації ним кидають у поліцейського, але влучають у маленьку дівчинку. Це оповідання є у збірці »Президент«, яку Вячеслав Купріянов переклав російською.

 

І хоча ми — конкуренти, які заздрісно спостерігають одне за одним: хто з нас уже встиг написати про біженців та мігрантів, а хто — про штучний інтелект, хто — про глобальні зміни клімату, але ми буваємо і великодушними. Ґьоте під час своєї подорожі до Швейцарії уважно вивчав казку про Вільгельма Телля, але згодом залишив цей матеріал Шіллеру, зауваживши, що тому він більше підходить. Ось так і Паустовський залишив мені свій камінь.

 

Ми надихаємо одне одного, подаємо одне одному руки навіть на відстані ста років, бо всі працюємо в Домі Літератури. Ми декламуємо одне одному вірші усіма мовами світу і запихаємо їх до кишень кур’єрові — перекладачці, яка переносить їх із однієї кімнати до іншої, щоб там їх теж могли зрозуміти.

Я приніс вам один такий вірш. Він пригадався мені, коли молодий президент цієї країни сказав в інавгураційній промові гарне речення, що кожен є президентом своєї країни.

Цей вірш написала Дора Костер, швейцарська авторка, змушена заробляти на життя проституцією, яка померла два роки тому.

 

Я — президент собі

свій власний хробак

своє власне ніщо

своя власна далечінь

яка може сама все змінити

якщо потрібно

Я — своє власне здивування

усіма численними можливостями

своє власне море

у якому я шукаю корали

 

 

Хоча насправді з президією для кожної людини усе геть не так просто, бо по-іншому ПЕН-клуб не змушений був би щороку організовувати день Письменників у в’язниці. Навіть під час цього фестивалю, завтра в обід, також відбудуться читання біля будинку головної пошти — читання, присвячені ув’язненому письменнику. Солженіцин одного разу сформулював це так: »Великий письменник — це хтось на зразок другої влади. Тому жодна влада не любила великих письменників, а лише малих«.

 

 

Я хочу розповісти вам ще одну казку.

 

Пневматична Дрелька і Яйце

Пневматична Дрелька і Яйце якось посперечалися, хто з них сильніший.

Звичайно, я, заявила Пневматична Дрелька.

— Гм, — прошипіло Яйце, я набагато сильніше за тебе!

Пневматична Дрелька зверхньо знизала плечима:

— Як хочеш. Я розсвердлю тебе на тисячу шматків.

— А я розібю тобі череп! — пропищало Яйце.

— Гей ти, дурненьке, — сказала Пневматична Дрелька і похитала головою. — І як ти це зробиш?

— Побачиш, — вигукнуло Яйце і стукнуло себе в груди.

— Мені достатньо поворухнути маленьким пальчиком! — зареготала Дрелька.

— А я перетворю тебе на кашу, бо в мене є яйця! — і Яйце войовничо переступило з ноги на ногу.

Тут Пневматичній Дрельці набридла ця дурнувата суперечка, і вона, як і обіцяла спочатку, розсвердлила Яйце на тисячу шматків.

 

Ну от і все. Вам щось не сподобалося? Ви що, думали, переможе Яйце? Як наївно! Це була історія з життя.

 

Але повернімося до Дому Літератури.

Попри все сказане раніше не до кінця зрозуміло, якою є функція цього Дому. Ясно лише одне — він має бути відкритим для всіх зацікавлених, або, як сказав австрійський автор Ернст Яндль, »Мій письмовий стіл накритий для всіх«.

 

Щоразу, коли доступ до цього Дому і до письмового столу ускладнюється, коли виставляють таблички із заборонами (якими би ці заборони не були — на книжки чи на ввезення книжок), будьте певні, що це поганий знак. Бо Дім Літератури, і це також зрозуміло, — це Дім Свободи. Усе, що письменники вигадали і нафантазували, все, що витворили і переплавили на мову їхні мізки, всі імпульси, які пройшли крізь їхні синапси і вийшли у формі віршів, історій, п’єс, оповідань або романів, повинні знайти місце у цьому Домі.

 

У цьому Домі можна поставити будь-які запитання: про майбутнє, про теперішнє, про минуле. Дім Літератури — це навіть радше дім питань, ніж відповідей. Хоча одна відповідь у ньому присутня завжди, і цією відповіддю є писання саме по собі. Що казали дадаїсти про своє мистецтво, коли зустрілися під час Першої світової війни у Цюриху і спантеличували публіку сміливими віршами? »Це — наша відповідь на стрілянину в Європі«. Кожен вірш — це відповідь на реальність, на її потворність або на її красу.

 

Ми точно не знаємо, де розташований Дім Літератури. Я уявляю його собі на невеличкому пагорбі десь ближче до кінця світу, як останню зупинку на шляху в інший світ. Інший світ, описаний у літературі, не має жодного впливу на світ, де ми живемо, — так кажуть доволі часто. Коли в інтерв’ю нас питають, чи ми віримо, що можемо змінити світ своїми книгами, маємо лише одну відповідь: »Ні, звичайно, ні!« А тоді додаємо невеличке »але«.

Роман »Хатинка дядька Тома« Гаррієт Бічер-Стоу спричинив до відміни рабства в Америці. На жаль, для цього була необхідна громадянська війна. Коли Абрагам Лінкольн зустрічався із пані Бічер-Стоу, кажуть, він зустрів її словами: »So you are the little lady that started the big war« (»Отже, це Ви — та маленька леді, яка почала велику війну«). Навряд чи метою письменниці було викликати війну, адже література — це антонім війни.

А невеличка книжечка »Спогади про Сольферіно« Жана Анрі Дюнана стала поштовхом до заснування Червоного Хреста, який намагається послабити труднощі війни.

 

Але важливішим, ніж глобальний вплив літератури на дійсність, є вплив книги на кожного читача. Подорож до іншого світу допомагає побачити власний світ іншими очима.

 

Одна з моїх улюблених кімнат у Домі Літератури належить дітям. Діти не ставлять усіх тих запитань, які цікавлять дорослих — про роль літератури і її вагомість у суспільстві. Для них історії є основним продуктом харчування, і їхній сміх, коли їм подобається якась історія, — це один із моїх улюблених звуків. Діти — це наші побратими, бо всі діти — поети.

 

Я часто отримую від дітей, які прочитали мої вірші та оповідання, їхні твори, і постійно захоплююся дитячою креативністю і бажанням вигадувати.

Я прочитаю вам дві історії, які були написані дітьми. Вони розповідають про сум і надію або ж про війну і мир.

 

Дві ноги

 

Жили-були дві ноги. Вони завжди ходили разом. Вони були друзями і казали, що ніколи не розлучаться. Завжди прогулювалися разом. Але під час прогулянок права нога завжди ступала першою. Ліва вважала, що це нечесно, але нічого не казала. Та одного дня лівій нозі таки набридло, і вона сказала: »Це нечесно, що ти завжди ступаєш першою«. Вони довго сварилися, а потім ліва нога раптом заявила: »Я більше не піду з тобою гуляти!« Вони розійшлися і більше разом не гуляли.

 

Уявіть собі, що буде, коли розділяться ліва і права ноги. Яка картинка для вирішення конфлікту!

А все могло би бути так просто, як показує наступна історія.

 

Кіт і миша

 

В одному домі жив-був собі Кіт. У нього було багато проблем, бо він ніяк не міг зловити Мишу. Щодня він складав новий план, але марно. Миша була дуже розумною. Кіт ставив їй пастки. Але Миша зауважувала пастки і робила так, що Кіт сам у них потрапляв. Одного вечора Кіт подумав, що можна було би потоваришувати з Мишею. Наступного ранку він спитав її про це. Миша погодилася. І вони досі мирно співіснують.

 

Багато хто з нас розповідає про трагедію двох ніг, які відділяються одна від одної. Коли вони це роблять, бо змушені так робити, то потай сподіваються, що ця трагедія ніколи більше не повториться. Кожна книга, яка розповідає про війну, робить це від сильного бажання миру. Це стосується усіх книг про війну — починаючи від »На Західному фронті без змін« Еріха Марії Ремарка і до »Сірих бджіл« Андрія Куркова.

 

Я бажаю нам усім чудових днів і завершую свою промову другою частиною казки.

 

Крейда

 

Коли школу перебудовували, то Дошку, Губку і Крейду викинули у смітник.

При цьому Крейда випала зі смітника і розламалася на дві частини.

Одна частина почала поволі писати на тротуарі:

— Найважливіше у житті — це…

— І що ж? — вигукнула зі смітника Губка.

— Радість, — написала Крейда і поставила знак оклику, а потім ще один, і ще один, і ще один.

 

програма фестивалю 2019

Program Booklet ilo 2019

програма фестивалю 2019

25.09.19. СЕРЕДА

 

9.00–10.30. Ляльковий театр

ОЛЕКСІЙ НАДЕМЛІНСЬКИЙ (УКРАЇНА)

»Маленька Відьма та Кір«

У книзі »Маленька Відьма та Кір« 12-річна Маринка підбирає на вулиці бездомного кота, а потім зі здивуванням довідується, що це — подарунок чарівника. Тепер Маринці доведеться вирішувати, чи надалі вона житиме звичайним людським життям, чи наважиться присвятити себе старовинному мистецтву магії. Вона приймає рішення на користь магії і разом із котом Кіром переживає захопливі пригоди.

Модераторка: ГАЛИНА ДОЛЬНИК

Вік: 7–11

Мови: українська, російська

 

10.30–12.00. Ляльковий театр

ФРАНЦ ГОЛЕР (ШВЕЙЦАРІЯ)

»Велика книжка«

Чому у Швейцарії так багато гір? Чи можна гнома завдовжки 1,89 метри все ще вважати гномом? І де точно розташовано рай? Франц Голер ставить найдивніші питання і виплітає з них дитячі історії, сповнені гумору і фантазії. 91 історія: кожна несподіваніша за іншу, кожну хочеться прочитати ще раз. Франц Голер додає до буденності незнані деталі.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ        

Вік: 7–12

Мови: українська, німецька

  

12.00–13.30. Ляльковий театр

РОБЕРТ ВЕСТОН (ВЕЛИКОБРИТАНІЯ)

»ZORGAMAZOO« (»Зоопарк Зорґама«)

Римований епос Вестона отримав чимало нагород. Цей твір показує нам фантастичний світ дивовижних чарівних істот. Смілива дівчинка Катріна разом зі своїм другом, Зорґелем Мортімером, вирушає на пошуки зниклих мешканців міста Зоопарк Зорґама. І тут на неї чекає найбільша пригода: визволення викраденого Зорґеля і порятунок останніх чарівних істот.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Вік: 7-12        

Мови: англійська, українська

 

9.30–11.00. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, освітньо-культурний інформаційний  центр наукової бібліотеки

ДМИТРО ЛАЗУТКІН (УКРАЇНА)

»АРТЕРІЯ«

З 2014 року журналіст і поет Дмитро Лазуткін їздив на фронт на Сході України. Враження від цих поїздок він змалював у збірці віршів »Артерія«, яку писав протягом семи років, фіксуючи насамперед свій внутрішній стан. Це глибокі тексти про ненависть, любов, війну. Це пошук нової текстової форми, у якій слова немовби пульсують.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська

 

16.30–18.00. Будинок вчених (Зелена зала)

АНДРІЙ ЛЮБКА (УКРАЇНА)

»У пошуках варварів: подорож до регіонів, де починаються і закінчуються Балкани«

Андрій Любка здійснив чимало подорожей поміж Одесою і Трієстом. Він відвідував столиці і віддалені провінційні закутки, а також невизнані республіки. Його приватний подорожній щоденник часом дотепний, іноді пізнавальний, інформація у ньому завжди ретельно вивірена. Любка ламає звичні стереотипи і створює вражаючий портрет Балкан і тамтешніх мешканців.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська 

 

18.00–19.30. Будинок вчених

УРОЧИСТЕ ВІДКРИТТЯ ФЕСТИВАЛЮ ( Зелена зала)

Вступна промова: Франц Голер (Швейцарія)

Франц Голер є одним із найвідоміших письменників Швейцарії, він майстерний оповідач і тонкий спостерігач за буденністю. Голер відомий як письменник для дітей і дорослих, кабаретист і автор пісень, нагороджений численними відзнаками і преміями, серед яких »Salzburger Stier« (»Зальцбурзький бик«) і Solothurner Literaturpreis (Літературна премія міста Золотурн). Цього року письменник відкриває 5-й Міжнародний літературний фестиваль в Одесі.

Мови: українська, німецька, англійська, російська

 

20.30–23.00. Будинок вчених (Зелена зала)

НІЧ ПОЕЗІЇ-I

ДМИТРО ЛАЗУТКІН (УКРАЇНА), АНДРІЙ ЛЮБКА (УКРАЇНА), ЮРІЙ ІЗДРИК (УКРАЇНА)

Український поет і журналіст Дмитро Лазуткін читатиме тексти зі своєї збірки »Артерія«, яка складається із вражень про його поїздки на фронт на Сході України. Андрій Любка, який є одним із найплодовитіших поетів України, а також перекладачем польської поезії, презентує свої вірші різних років. Юрій Іздрик, представник »Станіславського феномену« і українського постмодернізму, читає свої поезії.

Модератор: АНДРІЙ ХАЄЦЬКИЙ

Мова: українська

 

 

26.09.19. ЧЕТВЕР

 

9.00–10.30. Ляльковий театр

ГАЛИНА МАЛИК (УКРАЇНА)

»Третя подорож Алі до країни Недоладії«

За цей роман Галина Малик була нагороджена премією імені Олександра Копиленка. Книга розповідає про третю подорож дівчинки на ім’я Аля. Разом зі своїм другом Сашком вони поспішають на допомогу друзям із країни Недоладії, якими керує королева Ябільшенебуду. У здійсненні цієї місії їм допомагають старі і нові друзі, серед яких папуга Фері, який прилетів до Алі просто з Африки.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Мова: українська

Вік: 7–12

 

10.30–12.00. Ляльковий театр

ЕММАНЮЕЛЬ УДАР (ШВЕЙЦАРІЯ/ФРАНЦІЯ)

»Ma mère« / »Monstres malades« (»Моя мама« / »Монстри захворіли«)

Ця загадкова і неймовірна мати з’являється у різних втіленнях: іноді як сад, а часом — як лис або вовк; вона прибирає різного вигляду через дитину, яку бачить. »Моя мама« — це любовна пісня для матерів. »Монстри захворіли« — це книга про страшних істот із людськими слабкостями: у диявола раптом починається діарея, у вовкулаки з носа тече кров, а відьма захрипла. Лікування буває різним: поцілунки метелика, теплі напої або м’які іграшки.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Мови: французька, українська

Вік: 7–12

 

12.00–13.30. Ляльковий театр

РОМАНА РОМАНИШИН і АНДРІЙ ЛЕСІВ (УКРАЇНА)

»Я бачу це«

Романа і Андрій створили дуже повчальну книгу з малюнками, яка розповідає про людську здатність бачити речі, невидимі людському оку. У цій книзі описані принципи функціонування мікроскопів, телескопів і окулярів, а також те, як виникають оптичні обмани і як людина бачить відтінки кольорів. Книга отримала найпрестижнішу нагороду для дитячої літератури — Bologna Ragazzi Award 2018.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Мова: українська

Вік: 6–9

 

09.30–11.00. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, освітньо-культурний інформаційний  центр наукової бібліотеки

 

АНДРІЙ ЛЮБКА (УКРАЇНА)

»У пошуках варварів: подорож до регіонів, де починаються і закінчуються Балкани«

Андрій Любка здійснив чимало подорожей поміж Одесою і Трієстом. Він відвідував столиці і віддалені провінційні закутки, а також невизнані республіки. Його приватний подорожній щоденник часом дотепний, іноді пізнавальний, інформація у ньому завжди ретельно вивірена. Любка ламає звичні стереотипи і створює вражаючий портрет Балкан і тамтешніх мешканців.

 

18.00–19.30. Будинок вчених (Зелена зала)

АНДРІЙ КУРКОВ (УКРАЇНА)

»Сірі бджоли«

Бджоляр Сергій намагається ігнорувати військові дії на Сході України. Поки українські військові і проросійські сепаратисти стріляють одне в одного, він намагається триматися від цього подалі і займається лише своїми бджолами. Однієї весни він вирушає в дорогу, бо хоче відвезти бджіл у таке місце, де вони зможуть знову спокійно збирати нектар.

Модератор: БОРИС ХЕРСОНСЬКИЙ

Мови: російська, українська

 

19.30–21.00. Будинок вчених (Зелена зала)

МАКСІМ БІЛЛЕР (НІМЕЧЧИНА)

 

»У голові Бруно Шульца«

Майстерно написана новела показує Бруно Шульца у тогочасному польському Дрогобичі. Шульц заробляє на життя як вчитель малювання, пише листа до Томаса Манна і мріє зробити літературну кар’єру в Європі. Але зло вже чигає на нього, і у голові письменника з’являється апокаліптична візія. «Біллер — фантастичний оповідач історій у старомодному стилі, йому важливо показати світ, правду, життя» (FAS).

Модератор: ЮРКО ПРОХАСЬКО

Мови: українська, німецька

 

19.30–21.00. Будинок вчених (Горіхова зала)

ТОМАС САНДОЗ (ШВЕЙЦАРІЯ)

»Прогулянка втрачених« 

Четверо молодих людей у супроводі наглядачів їдуть міні-автобусом сонячними дорогами поміж Альп. Один із них нещодавно під вигаданим іменем на інтернет-форумі дав поради міністру, не підозрюючи, що це призведе до впровадження дуже неоднозначних реформ системи охорони здоров’я. Тепер молоді люди хочуть виправити ситуацію. Гостра сатира на наше суспільство, у якому цінується лише продуктивність.

Модераторка: МАЙЯ ДІМЕРЛІ

Мови: французька, українська, російська

 

27.09.19. Пятниця

 

9.00–10.30. Ляльковий театр

ЛЕСЯ ВОРОНИНА (УКРАЇНА)

»Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9«

Лякливий маленький Клім, який дуже боїться хуліганів, довідується одного дня про існування Таємного Товариства Боягузів. Коли він вступає до нього, то з’ясовується, що Земля перебуває у небезпеці, бо на неї можуть напасти інопланетяни, які поширюють вірус страху. Клім переживає захопливу пригоду, під час якої йому доводиться рятувати не лише себе, а і цілий світ. Книгу Лесі Ворониної у 2012 році було нагороджено премією »Книга року ВВС«.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Вік: 7-11

Мова: українська

 

10.30–12.00. Ляльковий театр

ЧЕН ДЖАН ГОНГ (КИТАЙ/ФРАНЦІЯ)

»Принц-тигр«

Після того як мисливці вбили її дітей, тигриця мститься людям і нападає на їхні села. Але син короля завойовує її довіру. Вона ставиться до нього по-материнськи і вчить всього, що повинні знати і вміти маленькі тигренята. Але батьки принца турбуються про сина і посилають за ним солдат. Чен Джан Гонг замислюється про засвоєне нами уявлення про стосунки між людьми і тваринами.

Модератор: ДАНИЛО ІЛЬНИЦЬКИЙ

Вік: 7-10

Мови: французька, українська

 

09.30–11.00. Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, освітньо-культурний інформаційний  центр наукової бібліотеки

 

АНДРІЙ КУРКОВ (УКРАЇНА)

»Сірі бджоли«

Бджоляр Сергій намагається ігнорувати військові дії на Сході України. Поки українські військові і проросійські сепаратисти стріляють одне в одного, він намагається триматися від цього подалі і займається лише своїми бджолами. Однієї весни він вирушає в дорогу, бо хоче відвезти своїх бджіл у таке місце, де вони зможуть знову спокійно збирати нектар.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська

 

17.00–18.30. Термінал 42

ПАВЛО СТЕХ (УКРАЇНА)

»Над прірвою в іржі«

Що можуть розповісти про наше життя залізничні потяги? Шукаючи відповідь на це запитання, Павло Стех провів у потягах близько 18 днів, проїхав сотні кілометрів по Україні і годинами слухав розмови подорожніх. У тісному вагоні складно було залишатися лише спостерігачем. Реальність українських поїздів стає дуже відчутною у його динамічних і метафоричних текстах збірки »Над прірвою в іржі«.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська

 

15.00–16.30. Будинок вчених (Горіхова зала)

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

»Слово свого роду«

Євгенія Кононенко, письменниця та перекладачка з французької і англійської, а також літературознавиця, презентує книгу «Слово свого роду». Це автобіографічні есеї, у яких вона розмірковує про власне походження, те, що її сформувало. Також письменниця замислюється над мовою, зміною значень окремих слів, особливо коли вони потрапляють в інший контекст.

Модераторка: ГАЛИНА ДОЛЬНИК

Мова: українська   

 

16.30–18.00. Будинок вчених (Зелена зала)

ТЕРЕЗІЯ МОРА (НІМЕЧЧИНА)                                                

»День у день«

За свій роман »День у день« Терезія Мора отримала нагороду Лейпцизького книжкового ярмарку у 2005 році. У книзі вона ретельно і вишукано описує процес втрати коріння сучасною людиною. Роман розповідає про перекладача, який через війну змушений покинути свою батьківщину, але попри усі намагання соціалізуватися, залишається у новій батьківщині чужинцем і маргіналом. Книга вийшла в українському перекладі Христини Назаркевич у 2009 році.

Модераторка: ЮЛІЯ ПОМАГАЙБО

Мови: німецька, українська

 

18.00–19.30. Будинок вчених (Зелена зала)

АНДРІЙ БОНДАР (УКРАЇНА)

»Церебро«

Книга »Церебро« — найостанніша збірка оповідань Андрія Бондаря. Ці фрагментарні тексти писалися протягом двох років, у них зібрано іронічні та самокритичні спостереження за щоденною рутиною, розповіді про випадкові зустрічі, ситуації, які кожному здаються знайомими. Деякі з цих історії описують, вочевидь, реальні події, інші — цілковито вигадані і оздоблені елементами магічного реалізму та багатозначності.

Модератор: БОРИС ХЕРСОНСЬКИЙ

Мова: українська

Language: Ukrainian

 

19.30–21.00. Будинок вчених (Зелена зала)

МАКСІМ БІЛЛЕР (НІМЕЧЧИНА)

 

»Біографія«

 

Блискуче і темпераментно Біллер розповідає про чудернацьке життя двох людей, що пережили Голокост. Тікаючи від власної брехні, вони переживають низку пригод, мандруючи між Берліном, Прагою, Тель-Авівом і Лос-Анжелесом. Врешті-решт вони опиняються в українському містечку, звідки їхні родини вигнали нацисти. »Біографія« — це великий німецько-єврейський роман, на який ми давно чекали: злий, сумний, епічний, меланхолійний і дуже дотепний« (Даніель Кельманн).

 

Модератор:  ЮРКО ПРОХАСЬКО

Мови: німецька, російська

17.30–19.00. Театральний простір TEO

МАРІНА СКАЛОВА (ШВЕЙЦАРІЯ)

»Падіння комет і космонавтів«

У своїй першій театральній п’єсі авторка описує двох персонажів, які вирушають на схід у пошуках власної ідентичності. Маріна Скалова читає разом із акторами Театрального простору ТЕО з історії родинної подорожі та замислюється про комерціалізацію кохання, надмірний індивідуалізм і занепад колективних цінностей.

Модератор: АНДРІЙ ХАЄЦЬКИЙ

Мови: французька, російська

 

19.00–20.30. Будинок вчених (Горіхова зала)

ЙОГАННА ЛІЄР (ШВЕЙЦАРІЯ)

»Як із вівці витікає молоко«

У романі, натхненням для якого була власна біографія, Йоганна Лієр поєднує історію біженців із Східної Швейцарії з історією розвитку індустрії та історією міграції ХІХ ст. Це текст про пошук власного коріння. Подорож веде нас аж у ХІХ ст. у невеличке поселення Донцгаузен у Турґау, до України і Ізраїлю.

Модераторка: ЮЛІЯ ПОМАГАЙБО

Мови: німецька, українська

 

20.30–23.00. Будинок вчених (Зелена зала)

НІЧ ПОЕЗІЇ-II

ЛЮДМИЛА І БОРИС ХЕРСОНСЬКІ, ДУРС ҐРЮНБАЙН

Людмила і Борис Херсонські — це одна з небагатьох пар, яка спростовує поширене переконання у тому, що поети не можуть жити разом. Обоє регулярно публікуються і здобувають численні літературні нагороди. Вони не раз виступали разом на міжнародних майданчиках, а у 2018 році опублікували спільну збірку »Вдвоем«. На цьогорічному фестивалі вони читатимуть вірші з останньої збірки.

Дурс Ґрюнбайн належить до найвідоміших сучасних німецьких поетів, чиї тексти нагороджені численними преміями і перекладені багатьма мовами. У своїх поезіях він розмірковує над природничими і філософськими темами.

Модератор: ЮРКО ПРОХАСЬКО

Мови: українська, німецька, російська

 

 

28.09.19. СУБОТА

 

14.00–15.30. Будинок вчених (Зелена зала)

МАРИНА ГРИМИЧ (УКРАЇНА)

»Клавка«

Рік 1947: Клавка, секретарка Спілки письменників, яка з професійних причин знає все про членів Спілки, стає свідкинею драматичних подій, що пов’язані з утисками української літератури. До того ж вона перебуває у любовному трикутнику із відповідальним чиновником Центрального комітету і юним письменником, який нещодавно повернувся з фронту.

Модераторка: ГАЛИНА ДОЛЬНИК

Мова: українська

 

15.30–17.00. Будинок вчених (Горіхова зала)

МАКС КІДРУК (УКРАЇНА)

»Доки світло не згасне назавжди«

Попри свої нетипові імена сестри Рута та Індія живуть звичайним життям: Індія збирається стати лікаркою, Рута готується до завершення навчання у школі. Коли друг Індії трагічно гине, сестри, які ніколи раніше не розлучалися, розходяться. Рута губиться у темних снах, які впливають на її сприйняття дійсності. У неї стає дедалі нав’язливішим бажання повернутися у колишнє життя.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська

 

15.30–17.00. Будинок вчених (Зелена зала)

БОРИС ХЕРСОНСЬКИЙ

»Сімейний архів«

Вірші з книги »Сімейний архів«, яку вже переклали на багато європейських мов, розповідають про долю єврейських сімей у ХХ ст. Ці тексти описують біографії близьких і далеких родичів автора, зібрані з листів, щоденників, легенд, документів. Ці вірші вперше буде прочитано на Міжнародному літературному фестивалі в Одесі разом із іншими поетичними текстами автора, написаними нещодавно.

Модератор: ЮРКО ПРОХАСЬКО

Мови: російська, українська

 

17.00–18.30. Будинок вчених (Зелена зала)

ЮРІЙ СЛЬОЗКІН (США)

»Єврейське століття«, «Будівля уряду«

»Єврейське століття«, книжка-інтерпретація ХХ століття, починається сміливою тезою: модернізм — це єврейське століття, і всі ми різною мірою євреї. »Будівля уряду« — це сага про російську революцію, розказана на тлі знаменитої московської будівлі, яка у кінці 20-х років була зведена як житло для радянської еліти і у якій особливим чином сконцентрувалася історія СРСР.

Модератор: БОРИС ХЕРСОНСЬКИЙ

Мови: російська, українська

 

18.30–20.00. Будинок вчених (Зелена зала)

ГЕНРІ МАРШ (Великобританія)

»Ані сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга«

»Медицина — це наука непевності і мистецтво імовірності…« У другій книзі своїх спогадів знаменитий нейрохірург продовжує згадувати різноманітні випадки зі своєї лікарської практики і коментує їх з власної перспективи. Він згадує період своєї роботи у Непалі і Україні і розмірковує про пам’ять, смертність і трагічність політичних рішень для медицини.

Модератор: Борис Херсонський

Мови: англійська, українська

 

 

29.10.19. НЕДІЛЯ

 

15.00–16.30. Будинок вчених (Горіхова зала)

СТЕПАН ПРОЦЮК

»Бийся головою до стіни«

»Бийся головою до стіни« — це історія складних і болючих стосунків між батьком і сином. Поки батько лежить на смертному ложі, син осмислює спільне минуле і хоче загоїти рани, які були заподіяні за різних обставин. Процюк зазирає у найглибші закутки людської душі і показує безодню людської зневіри.

Модераторка: ГАЛИНА ДОЛЬНИК

Мова: українська

 

16.30–18.00. Будинок вчених (Горіхова зала)

НАТАЛКА СНЯДАНКО

»Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма«

Роман Наталки Сняданко описує життя українського політика австрійського походження Вільгельма фон Габсбурга, відомого також як Василь Вишиваний, який на початку ХХ ст. мав усі шанси стати королем Західної України. Його історію розказано з перспективи трьох поколінь жінок, тісно пов’язаних із багатонаціональним і багатомовним галицьким мікрокосмосом.

Модераторка: ІРАЇДА ТОМБУЛАТОВА

Мова: українська

 

 

18.00–19.30. Будинок вчених (Горіхова зала)

МІХАЕЛЬ ФЕР (ШВЕЙЦАРІЯ)

»Блиск і тінь«

В оповіданнях Міхаеля Фера люди, тварини, місця і предмети переживають різні метаморфози. Віртуозно, за допомогою багатої образної мови і звукових асонансів він  показує у своїх ліричних прозових текстах ніжні сторони міцного, філігранні — величного, поєднуючи блиск і тінь. »Слова поспішають пробігтися сторінками без крапок і ком, зупиняються на мить, прослизають, щоб незабаром вже приготуватися до наступного стрибка« (»Der Tagesspiegel«).

Модератор: ЮРКО ПРОХАСЬКО

Мови: німецька, українська

 

16.00–17.30. Одеський літературний музей

ЮЛІЯ ВЕРБА (УКРАЇНА)

»Молдаванское отродье«

У своїй дебютній книзі Юлія Верба описує власні дитячі спогади. Оминаючи пастку звичних кліше про Одесу, вона описує свої роки на Молдаванці у 80-х. Читач занурюється у складне, але при цьому веселе життя одного з одеських дворів, де відбуваються сімейні святкування і мешкає багато колоритних постатей. А в руках у читача опиняється ключ — до дверей, які ведуть у дитинство, у літо, ключ від Одеси.

Модераторка: МАЙЯ ДІМЕРЛІ

Мова: російська

 

19.30–21.00. Будинок вчених (Горіхова зала)

ДІМІТРЕ ДІНЕВ (БОЛГАРІЯ/АВСТРІЯ)

»Янгольські язики«

Янгол з мобільним прикрашає могилу сербського гангстера на Центральному кладовищі у Відні. Кажуть, що кожен емігрант, який біля цієї могили попросить про допомогу, отримає її. Двоє емігрантів із Болгарії також приходять по допомогу. З їхньої зустрічі виростає широка і заплутана панорама сімейних зв’язків, за допомогою якої Дінев описує історію Болгарії ХХ ст.

Модератор: ЮЛІЯ ПОМОГАЙБО

Мова: українська

Шановні пані та панове,
3 25 по 29 вересня 2019 року в Одесі відбудеться 5-й міжнародний літературний фестиваль, у якому візьмуть участь 32 письменників з 9 країн світу. Цього року серед запрошених авторів

Максим Біллер (Німеччина)

Андрій Бондар (Україна)

Юлія Верба ( Україна)

Марина Гримич (Україна)

Дурс Грюнбайн (Німеччина)

Дімітре Дінев (Австрія)

Юрій Іздрик (Україна)

Макс Кідрук (Україна)

Андрій Курков (Україна)

Євгенія Кононенко (Україна)

Дмитро Лазуткін (Україна)

Йоганна Лієр (Україна)

Андрій Любка (Україна)

Генрі Томас Марш ( Великорбританія)

Терезія Мора (Німеччина)

Степан Процюк (Україна)

Томас Сандоз (Швейцарія)

Марина Скалова (Швейцарія)

Юрій Сльозкін (США)

Наталка Сняданко ( Україна)

Павло Стех (Україна)

Міхаель Фер (Швейцарія)

Борис Херсонський (Україна)

У програмі для дітей та молоді візьмуть участі автори

Роберт Пауль Вестон (Великобританія)

Леся Вороніна (Україна)

Чен Джіан Гонг (Франція)

Франц Голер ( Швейцарія)

Емануель Гудар (Франція)

Андрій Лесів та Романа Романишин (Україна)

Галина Малик (Україна)

Олексій Надемлінський (Україна)

Відкриття фестивалю відбудеться 25 вересня о 18.00 у Будинку вчених в Одесі. З вітальною промовою виступить швейцарський письменник, лауреат численних літературних та художніх премій Швейцарії та Німеччини, почесний доктор Фрібурського університету, член міжнародного ПЕН клубу Франц Голер.
У рамках фестивалю відбудуться дискусії на теми історії, літератури.
Локації фествивалю : Одеський Будинок вчених, театр Тео, Одеський національний універистет ім. Мечникова, Одеський ляльковий театр, Одеський літературний музей.
Усі заходи фестивалю безкоштовні.

Вступна промова Оксани Забужко на IV Міжнародному літературному фестивалі в Одесі

Оксана Забужко

26.09.2019

Будинок Вчених, Одеса.

Дорогі друзі, читачі й колеґи! Вельмишановне товариство!

Організатори попросили мене сказати цьогорічному фестивалеві слово на привітання, за що їм від мене сердечна дяка: вперше в житті я відчула себе так, ніби маю вітати корабель, що прибуває в порт.

Це бентежне відчуття, бозна-звідки знайоме, як із забутих фільмів чи снів: ти стоїш на причалі, вітер з моря куйовдить тобі волосся, за спиною в тебе грає (для повноти картини) духовий оркестр, хвилюється юрба, – а в бухту входить корабель, і це завжди одне з найпрекрасніших видовищ на світі, – на палубі рух і метушня, гримить ланцюг, падає якір, викидаються трапи – і все, чим вантажено судно й чому екіпаж (тобто, фестивальний оргкомітет) присвятив безсонні ночі й море труду, щоб доставити в пункт призначення, нарешті виноситься з кают і трюмів на публіку – стає видимим.

Українці – морська нація, і, очевидно, цей образ ховався в мене десь у прошивці колективного несвідомого, щоб активізуватися саме тепер і тут, в Одесі. Бо Одеса – це безумовно магічне місто: місто-полукровка, місто-суржик, як усі середземноморські міста, від Касабланки до Стамбула. В її сонних жилах змішалася кров Великого Князівства Литовського й Генуезької республіки, Кримського ханства й Запорізької Січі, плюс іще з півдесятка нині щезлих державних утворень різного ступеня давности й міфологізованости, – а такі міста, як високородні красуні, продовжують чарувати навіть тоді, коли від давньої вроди лишаються хіба зморшки й руїни, – з тої простої причини, що вони невичерпні. Концентрація історій на квадратний кілометр тут завжди перевищує людську здатність їх розказати. Одеса ж – як і Україна загалом – на додачу ще й майже ціле останнє століття була позбавлена можливости говорити про себе всіма своїми природними голосами, – замість питомої для цих берегів культурної поліфонії їй силоміць нав’язувано було монодію, і тепер накопичений у міжчасі обсяг нерозказаного дражнить її, наче ті невидимі рештки Хаджибейського замку, який, за переказом, лежить на глибині двох метрів десь у центрі під Приморським бульваром, мов скарб під підлогою старого дому. Не далі як місяць тому газети сповістили, ніби завдяки георадару вдалося нарешті достеменно визначити його розташування, і в Одесі з новою силою спалахнули дискусії про те, чи починати відлік історії міста від руйнування замку (тоді воно виходить зовсім молоденьке, 200-літнє), чи від першої літописної згадки (тоді воно одразу стає 600-літнім), а чи, може, взагалі від будування замку (тоді замок таки треба викопати й встановити точний вік). При всій сюрреалістичності сюжету (чи багато знайдеться в Європі міст, котрі не знали б напевно, скільки їм років, двісті чи шістсот?..), годі заперечити, що в ньому є акурат та магія, яка не залишить байдужим жодного письменника: це вже література in fluenti, в процесі творення, де Одеса – одночасно і герой, і автор, що сам вирішує, яким бути героєві. А саме такий стан незавершеної міфотворчости й робить місто ідеальним поживним бульйоном для літератури – незалежно від того, скільки письменників тут народилося і скільки звідси виїхало.

І я можу зрозуміти, чому найновіший – виданий торік – роман про Одесу, авторства молодого одесита Івана Козленка, називається, за епіграфом із В.Берроуза, «Танжер», і чому в ньому наші часи злипаються з розстріляними 1920-ми, з тодішнім «українським Голлівудом» – Одеською кінофабрикою, на якій працювали несправедливо забуті генії та автори інших, також несправедливо забутих одеських романів: тому, що в музеї Одеської кіностудії про них усіх, кого свого часу Радянська влада була визнала політично неблагонадійними, не згадують і досі, і їхні безтілесні тіні марно шарудять у цьому просторі, прикидаючись платановим листям під ногами. Отож у текст, який виявляється до них відкритим, вони з готовністю вдираються одразу цілою юрбою, поспішаючи висловитися за всі десятиліття мовчання, збиваючи тексту дихання, рвучи плівку, вимагаючи приміток, – і творячи таким чином чи то римейк 1920-х, а чи те, що в майбутньому зможе стати «новим одеським стилем», наразі ж якнайкраще передає власне отой стан незавершеної міфотворчости…

І в мене, хоч ні з якої сторони й не одеситки, також є тут «свої тіні» – ті мої літературні попередники, яких я тепер уявляю за своєю спиною у вигляді святково збудженої юрби, що зустрічає в Одеському порту наш фестивальний корабель. 100 років тому, весною 1918-го, тут гуляв із мамою, роздивляючись новенькі прапори на кораблях українського флоту, 7-літній син помічника мічмана, згодом письменник по-своєму трагічної долі, дарма що радянський лауреат і орденоносець, – Михайло Стельмах. Після поразки Української Народної Республіки й приходу більшовиків родина Стельмахів утекла з Одеси в глибинку, прикинулась селянською, і з цією прибраною біографією письменник весь вік і прожив, – а в 1970-ті, коли хвиля репресій проти української інтеліґенції загрожувала так само викинути в глибинку, тільки вже з Києва, моїх батьків, він використав усі свої лауреатські повноваження, щоб порятувати нашу родину, і саме йому я завдячую й першою передмовою до моїх, іще дитячих, віршів, і першими публікаціями, – і подумки виструнчуюсь, відчуваючи тут за собою Стельмахову присутність: знаю, що він був би несказанно втішений бачити своє рідне місто – портом приписки міжнародного письменницького десанту…

А трохи раніше, 105 років тому, по Ланжерону востаннє прогулювалась, у білому капелюсі й чорних мереживних мітенках (збереглося фото), мабуть, найбільш «середземноморська» за групою крови письменниця 20-го століття – моя улюблена Леся Українка, в чиїй житейській біографії Одеса, щоправда, так і лишилась нереалізованим проектом (один час вона сподівалася стати редакторкою місцевої газети «Южные записки» і всерйоз обдумувала переїзд сюди разом із чоловіком), але в її текстах, завжди обернених лицем до моря, уважний читач впізнає й запах тутешніх акацій, і Хаджибейський лиман, і шабський виноград, і навіть знамениті катакомби, куди вона спускалася з одеськими друзями, – римські катакомби, в яких переховуються героїні її драм з історії раннього християнства, почалися, без сумніву, звідси, з одеських… Хто, як не вона, наша велика «європеїзаторка», котра в своїх драмах і поемах переписала з жіночої точки зору всю базову європейську міфологію, від Троянської війни (в «Кассандрі») до лицарського циклу й леґенди про Дон Жуана («в «Камінному господарі»), могла б більше порадіти з того, що в місті, в якому вона ще юною дівчиною складала плани перекладу західних літератур на заборонену українську і сама перекладала з подругами Мопассана, Гауптмана й Леконта де Ліля, – от уже четвертий рік поспіль гостить фестиваль нових сучасників, що представляють 12 літератур світу?..

А от іще одна постать: того самого 1913-го року востаннє дивився тут на море один із багатолітніх «стовпів» одеського книгарства Михайло Комаров, видавець, критик і бібліограф, власник унікальної україністичної бібліотеки, яку він заповів Одесі, тільки що Одеса її зберегти вже не змогла – як не змогла зберегти навіть його могили (Друге християнське кладовище, на якому його поховали, було знищено більшовиками, а з усієї великої родини Комарових, з семи дітей вижив тільки один син, який після першого заслання, не чекаючи продовження, втік аж у Таджикистан). Імені Комарових, попри численні громадські петиції, на мапі Одеси не з’явилося й донині, але в моїй юрбі вони всі махають руками, радісно вітаючи наш корабель: красуня перекладачка Маргарита-Ґретхен із чоловіком, професором мінералогії Одеського університету, розумниця Люба, що скінчила в Сорбонні медицину, захистила докторську й безслідно зникла в 1937-му, Галя, талановита поетеса й також перекладачка, зникла в 1938-му, і той самий Богдан, видатний ботанік, єдиний, хто вмер своєю смертю, доживши до старості, але так і не отримавши за життя ні реабілітації, ні дозволу повернутися в Україну, – всі вони замолоду працювали над тим, щоб зробити Україну повноправним учасником міжкультурного діалогу, за це й були призначені на знищення, і тому, безвідносно до того, що їхнє повернення додому так затяглося, – сьогодні і їхнє свято також…

До чого я це все розповідаю? Мені чимало доводиться їздити по літературних фестивалях різного формату, і я бачу, як поступово наростає на всіх широтах сумнів щодо ефективности самої цієї форми побутування літератури – щодо фестивалю як культурної інституції. Воно й зрозуміло: дедалі більше людей здає собі справу, що живемо в час розгоряння нової світової війни, – її можна, звичайно, не помічати, переконавши себе, ніби вона «десь далеко» –в Грузії, в Сирії, в Україні, а «з нами нічого подібного трапитися не може», – але дитячі заклинання проти реальности добрі до пори, до часу, а бути дорослим – це, зокрема, означає й розуміти, що з кожним, без винятку, може трапитися все, що вже траплялося з кимось іншим. І тут неминуче виникає питання, а що ж може (могла) в цих умовах зробити культура, і чому вона не підготувала людство до тої реальности, яка зараз припікає нам у п’яти, мов глухо бурмочуча поверхня вулкана, – а відтак і неприємна підозра, чи нас, часом, не одурено – чи не тішились ми були по нішах своїх фестивалів, як діти в манежику, розумними бесідами та добрими винами, творячи круг себе те, що в соцмережах зветься «бульбашками фільтрів», поки за межами наших ніш цілі нації спочатку масово переставали читати, а відтак голосували за настільки відвертих шахраїв, що справді важко повірити, як таке могло трапитись із нами, такими красивими й розумними?..

Нещодавно від моїх польських друзів, котрі вже не перший рік не можуть оговтатись від власне такого жорстокого пробудження, я почула рішучий вирок – мовляв, усі ці фестивалі ні до чого, якщо немає системних урядових програм з промоції читання. Але досвід моєї країни інший. Я походжу з культури, яка за всю модерну й постмодерну добу навряд чи набере в календарі, сукупно, хоча б десяток років системної державної підтримки і яка натомість покоління за поколінням вчилася виживати в обхід і всупереч усім урядовим програмам, оскільки ці програми більшість історичного часу були вицілені проти неї. Парадоксальним чином, саме сьогодні, в умовах глобальної кризи, це виявляється дуже непоганою школою Realpolitik (роби що можеш, і будь що буде!), і невипадково нинішня російсько-українська війна на всій «мирній» території країни обернулась сплеском культурної активности й просто-таки гарячковим пожвавленням фестивального життя. Українці звикли, що кожна доступна форма комунікації – а годі заперечувати, що літературний фестиваль має на меті саме комунікацію, – є сама собою благо, свого роду зернятко Майдану, бо там, де збираються люди, об’єднані спільними цінностями, влада шахраїв закінчується, – і тільки там, з обміну живими людськими енергіями, має шанс народитися щось нове. Тож ми не просто фестивалимо – ми розбудовуємо в суспільстві горизонтальні зв’язки поза наявними інституціями: інвестуємо в майбутнє.

Тому я не можу не поаплодувати, з цілого серця, тій блискучій німецько-швейцарській культурологічній інтуїції, з якої кілька років тому зродилась ідея – щороку привозити на українське чорноморське узбережжя красивий, добірний корабель світової літератури. Цей корабель потрібен Одесі. І навпаки – Одеса потрібна цьому кораблю.

Нехай щастить!

 

Голоси авторів 2018

Анушка Равішанкар (Індія)

Величезне дякую за те, що запросили мене на фестиваль. Я чудово провела час як з дітьми на моїх читаннях, так і з іншими авторами, а також перекладачами та модераторами. Це були декілька днів, які дуже збагатили та стимулювали мене.

Я мала одне читання у Театрі ляльок і два у школах. В театрі було 150 дітей, і там у нас відбулась найцікавіща розмова про монстрів під ліжками. Ми також заспівали кілька смішних пісень.

Обидва шкільні читання були чудовими, з обдарованими дітьми, сповненим цікавості та ентузіазму. Друге читання, у школі № 64, на вул. Маліновського, виділялося ще й участю вчителів. Діти ставили чудові запитання. Вони були захоплені, зацікавлені та гарно реагували. А це найкраща нагорода для дитячого автора! Діти в обох школах запитували, чи зможуть вони отримати українську версію книги. Тому я намагаюся зв’язатися з видавцем в Україні. Сподіваюся, що це спрацює!

Особливо заслуговує згадки актор, який читав текст. Звичайно, я не могла зрозуміти жодного слова, але я бачила, що він виконав чудову роботу з реакції дітей, і я могла відчувати, що він дійсно налагодив з ними контакт.

Дякую ще раз за те, що запросили мене. Це дуже важливий фестиваль, і я мала за честь бути його частиною.